33-річна Валентина Пономаренко з Чутового більшу частину свого життя присвятила сім’ї, створюючи родинний затишок та атмосферу любові для коханих людей. Проте останнім часом, після 2014 року, мріяла реалізувати себе у військовій сфері, щоби бути дотичною до захисту українських земель, допомагати українському війську.
То чи тяжко бути водночас і люблячою мамою, і коханою дружиною, і в додаток жінкою-військовою, як переживає розлуку з дітьми та чому вирішила пов’язати своє життя з службою Народові України «Вісті» дізнавалися у нашої героїні.
Валентина народилася на заході України, втім завжди полюбляла гостювати на Полтавщині, де має купу рідних. Черговий візит молодої дівчини привів до справжнього кохання, а в майбутньому – створення ще однієї щасливої української сім’ї.
Сергій та Валентина Пономаренки у шлюбі вже 13 років, за цей час встигли народити двох діточок – 13-річну Надійку та 10-річного Дениска, їхні почуття подолали труднощі відстанню та з повномасштабним вторгненням лише зміцнили родину. У 2015 році чоловіка Валентини Сергія мобілізували, за весь час, проведений на війні включаючи вторгнення, він пройшов три ротації, воював у Попасній, Мар’їнці та Бахмуті, дістав бойові поранення. Однак весь цей шлях подолав з підтримкою коханої дружини, люблячих дітей та батьків, які весь час хвилювалися за нього.
Наразі 35-річний чоловік працює у дев’ятому відділі Полтавського РТЦК та СП й, як говорить Валентина, справді «знайшов себе» у цій професії. Про таку мріяла і вона. Адже доки діти були маленькими, жінка змінила кілька професій: працювала прибиральницею у відділі культури Чутівської центральної бібліотеки та молодшою медсестрою у місцевій лікарні. Однак після трагічних подій для України, починаючи з 2014 року подумки бажала стати військовою. Перш за все, жінка прагнула бути корисною.
«Я не мала чіткого розуміння чим саме можу допомагати, але моє бажання було безмежним. Мені здавалося, що зможу стати в нагоді військовим, підмінити когось, взяти на себе якісь обов’язки. Впевнена, що для мене знайшли б якусь важливу справу», – говорить жінка.
Заручившись підтримкою чоловіка, Валентина змогла втілити свої плани в реальність. Нині вона – старший солдат, спеціаліст-оператор 116-тої окремій бригади територіальної оборони Полтавщини. Не дивлячись на реалізованість у професії, про яку так давно мріяла, жінка найбільше жалкує про розлуку з сім’єю. Вона, – зауважує Валентина, найдорожче, що в неї є.
«Військова кар’єра – це те, чого я прагнула всі ці роки і доки діти росли, мої бажання ставали все яснішими. Довго все залишалося на рівні думок, але невдовзі випав шанс здійснити задумане. Доти діти ще нічого не знали, але приховувати ми не хотіли, тому чесно все розповіли й дійшли порозуміння з ними. Материнство – перша й головна моя професія, я завжди залишуся мамою для свої дітей, підтримуватиму їх й буду другом, власне як і вони для мене», – зізнається Валентина.
Пані Валентина намагається не пропускати жодних подій в житті її дітей, тому часто спілкується з ними за допомогою відеозв’язку. «Хоча це звісно не замінить «живе» спілкування, де я обіймаю та цілую дітей, але точно краще, коли я бачу їх радісні обличчя. Вважаю себе найщасливішою людиною, бо маю головне – свою сім’ю, важливих та близьких моєму серцю людей. Я справді рада, що я мама, і що маю таких чудових дітей», – додає жінка.
Старша донька Надійка пишається своїми батьками, хвилюється за них й намагається не засмучувати. Валентина дуже вдячна своїй свекрусі, яка зараз доглядає та виховує внуків. Надійка ж всіляко допомагає бабусі: порається по господарству, доглядає молодшого братика та встигає навчатися.
«Діти навчаються у місцевій школі в дистанційному форматі заради їхньої безпеки. Семикласниця Надійка завжди активна: чудово співає, відвідує вокальну студію й театральний гурток, – каже Валентина. – Вона любить слухати людей, підтримувати їх й піклується про рідних, тому майбутня професія психологині, що вона обрала, думаю добре її характеризує. Молодший син навчається у 5 класі, полюбляє комп’ютерні ігри та все, що пов’язане з футболом».
Валентина впевнена, що жінка – це берегиня роду та домашнього вогнища.
«У кожній жінці живе берегиня і кожна – прагне знайти свою любов та щастя. Мені пощастило, що я маю коханого чоловіка й неймовірних діток. Все, що роблю в своєму житті – все заради них, задля добробуту нашої сім’ї. Ми намагаємося бути опорою один для одного, підтримувати, бути поруч «в годину щасливу і в радості мить». І найважливіше, що ми відчуваємо віддачу наших дітей, їхнє тепло й любов, які ми вкладали в них ще змалечку», – запевняє Валентина.
Жінка, як і всі українські матері, мріє про мир та спокій для своїх дітей, щоби ті не знали, що таке ракети, зруйновані будинки та загалом війна. Втім зізнається, що за цей час зрозуміла доволі просту істину – варто цінувати кожну мить, проведену з близькими людьми.
Тепер матеріальні потреби точно не мають такої ваги для родини Пономаренків. Для них головне – сміх їхніх дітей, корисно проведений час з ними, емоції, що ті проживають.
«Війна змінила наші пріоритети. Матеріальне тепер не так важливе для нас, а духовне збагачення – те, що завжди було, але можливо не завжди правильно цінувалося. Сім’я – це найголовніше в нашому житті, тому гроші точно ніколи не замінять «живе» спілкування, батьківську любов та тепло. Ми з чоловіком продовжуємо робити все для наших дітей. Як тільки-но в нас спільні вихідні – вчотирьох полюбляємо ходити до кафе, гуляти в парку, їздити на велосипедах, грати у футбол чи влаштовувати міні-пікніки. Таким чином намагаємося приділяти увагу дітям, щоб вони не відчували себе обділеними чи забутими».
Валентину Пономаренко можна вважати гарною та люблячою мамою, чудовою дружиною та реалізованою особистістю. Проте найважливіше, що так думають її найдорожчі люди, яким жінка присвячує своє життя.
«Військова справа, як і будь яка професія, – це завжди жертовність, – зауважує жінка. – Я жертвую своїм вільним часом, віддаючи його своїх сім’ї, і мені це подобається. Зайву хвилину я краще проведу поруч з близькими, аніж витрачу на неважливу роботу. Доки ж сім’ю і службу мені вдається гармонійно поєднувати так, що жодна з цих сфер не страждає».
Аліна ДМИТРЕНКО, «Вісті».
Фото з архіву родини
Пономаренків.
