24 вересня своє сторіччя могла б святкувати славетна гімнастка, олімпійська чемпіонка, уродженка села Супрунівка Полтавського району Ніна Бочарова. Зійшовши на найвищу сходинку олімпійського п’єдесталу, вона прославила Україну на весь світ, продемонструвавши спортивний професіоналізм і силу духу.
Ніна Бочарова з’явилася на світ 24 вересня 1924 року в селі Супрунівка Полтавського району. Багато людей називали її «Ніною-полтавчанкою», за аналогією до Наталки-Полтавки Івана Котляревського. Її дитячі та дівочі роки були непростими. Щастя та світла дівчинка бачила мало, як і всі ті, хто пережили в Україні роки колективізації, Голодомору. Основне завдання, яке вирішували батьки на той час, – вижити. Голодомор припав на ті роки, коли юні ровесники Ніни Бочарової за кордоном зростали здоровими та міцними, дотримувалися всіх засад гігієни, знали про вітаміни, профілактичні щеплення, життя за межами своїх кордонів, подорожували, займалися спортом, вчилися, цікаво відпочивали. У СРСР же виживали ті, хто мали «міцне коріння».
Спортивна кар’єра майбутньої олімпійської чемпіонки розпочалася в Супрунівській школі, де уроки фізкультури вів учитель Петро Павлюк. Він першим розгледів у надзвичайно активній та емоційній дівчині потенціал майбутньої світової зірки. Через її спонтанні імпровізації, які не завжди відповідали класичним нормам фізичної підготовки і часто призводили до синців та травм, Петро Степанович іноді навіть забороняв Ніні заходити до спортзалу. Проте він для неї став другим домом, і нерідко вчитель змушений був буквально виводити дівчину, щоб вона не залишилася там на всю ніч. Згодом, побачивши прогрес юної гімнастки, Павлюк перевів її до секції спортивної гімнастики Полтавської школи фізичної культури.
У свій час, даючи інтерв’ю сайту xsport.ua, Ніна Бочарова переповідала спогади зі свого дитинства: «1933 рік я дуже добре пам’ятаю. Маленька була, і віком, і ростом маленька. Ми жили в Полтаві, і я ходила на Київський вокзал, там були кагати (купи овочів, складені для зберігання), і я крала там морквину. Стріляли там… в мене, правда, не стріляли жодного разу. Якби я не крала ту морквину, ми би, напевно, не вижили. А взагалі дорога моя була якась непередбачена і зачарована. Я завжди хотіла бути першою. І в школі, і в буденному житті. Якщо я десь програла, то відразу збільшувала навантаження в кілька разів, щоби наступного разу виграти. Так із самого дитинства. З хлопцями завжди дружила, у футбол, волейбол грала в хлоп’ячих командах – загалом, в усі види спорту, які в дворах практикували».
У 14 років Ніна Бочарова стала чемпіонкою України у своїй віковій категорії, а в 15 – дебютувала в чемпіонаті республіки серед дорослих. Гімнастичний талант та майстерність дозволили їй стати не лише зіркою спортивної арени, а й манежу полтавського цирку уславленого Івана Шемякіна.
«Я дуже любила колоду, і взагалі рівновагу любила – не тільки в спорті. Вічно по колодах ходила, по карнизах… Напевно, тому я на колоді на Олімпіаді й виграла. Потрапити в команду СРСР з України було неймовірно складно. Ставилися так: «Ну, що там та Україна…» Потрібно було бути не нижче, ніж першим-другим номером. Але це ж вам не легка атлетика, де метри-секунди. У гімнастиці візуально все – подобаєшся або не подобаєшся. Один поставив оцінку 9,8, а другий 8,3 – так теж бувало», – зазначала пані Ніна у своєму інтерв’ю для xsport.ua у 2014 році.
Будучи зовсім юною, Ніна Бочарова відчула на собі жах війни та окупації. Коли нацисти примусово забирали молодь для роботи в Німеччині, односельці ховалися, і їй також вдалося уникнути небезпеки. Коли фронт почав відступати, Ніна вже була дорослою, закінчила школу й усвідомлювала виклики часу. Її відрізняли не лише фізична витривалість, а й сильні морально-вольові якості: наполегливість, віра у перемогу та рішуче прагнення подолати всі труднощі.
У 1944 році, дізнавшись про відкриття в Києві Інституту фізичної культури, Ніна вирішила вступати. Студентське життя було насиченим: навчання поєднувалося з активною громадською роботою, студенти змагалися за стипендії та місця в гуртожитку. Окрім навчання й тренувань, вони допомагали у відбудові інституту, спортивних майданчиків та Палацу фізкультури. Ніна Бочарова, загартована важкими життєвими випробуваннями, працювала на відновлювальних роботах на вокзалі та інших об’єктах Києва й наполегливо тренувалася.
Вона швидко стала однією з найкращих гімнасток інституту, а згодом – і республіки. У 1948 році завершила навчання, ставши членкинею збірної СРСР під керівництвом молодого тренера Олександра Мишакова. Наступного року Ніна Бочарова виграла чемпіонат Союзу в особистому заліку. А у 1949 році несподівано здобула титул чемпіонки СРСР у багатоборстві, набравши 115,55 бала.
У 1952 році радянські спортсмени дебютували на Олімпійських іграх у Хельсінки. Поїздка до столиці Фінляндії не була легкою: Ніні Бочаровій довелося відчути на собі підвищений тиск органів КДБ, адже під час війни вона перебувала на окупованій території.
У Хельсінки Ніну вразило все – і місце проведення Олімпійських ігор, і святковий настрій, повний хвилювань, і безліч спортсменів із різних країн світу, і блиск новеньких снарядів, на яких доведеться виступати. Єдине не могла зрозуміти, чому радянські спортсмени жили у казармених умовах, а жінки навіть користувалися чоловічим туалетом. У той час як їхні іноземні мали гідні умови проживання.
Нарешті настає найвідповідальніший момент – гімнастки виходять на підвищений подіум у хельсінському Палаці спорту «Мессухаллі». Ніна Бочарова, виконуючи вправи на колоді, значно перевершила своїх суперниць і здобула золоту олімпійську медаль – першу в історії українського спорту. Судді оцінили її виступ на 19,22 бала. Серед найважливіших досягнень української гімнастки Ніни Бочарової – створення вправи «поперечний шпагат на брусах», яку до неї ще ніхто не виконував.
«Я сама її придумала. Мені подобалося, що це небезпечно. Ну і проходив елемент добре. Я на брусах теж багато разів вигравала. Після мене його ніхто не робив. Зараз зовсім інша динаміка в гімнастиці, силовий елемент вже і включати не можна», – пізніше розповідала журналістам пані Ніна.
У столиці Фінляндії наша землячка здобула чотири медалі, але не отримала за це жодної грошової винагороди, оскільки в сталінські часи спорт за більшовицькими стандартами був аматорським. Після Олімпіади, щоб повернутися до Києва, Ніна Бочарова та її колега Віктор Чукарін, чотириразовий олімпійський чемпіон 1952 року, змушені були стояти три години в черзі на Київському вокзалі в Москві, щоб купити квитки на потяг. Проте це здавалося дрібницею порівняно з тим, що орден Трудового Червоного Прапора, який вручили Ніні, присвоїв собі начальник відділу Всесоюзного спорткомітету.
У 1954 році Ніна Бочарова стала чемпіонкою світу в командній першості у складі збірної СРСР, а також виборола срібну медаль у командних вправах з предметами. Видатна полтавка, заслужена майстриня спорту СРСР, вважалася однією з найкращих гімнасток світу кінця 40-х – початку 50-х років XX століття. Попри славу і визнання Ніна залишалася скромною, але не приховувала – коли на її честь лунав олімпійський гімн, серце завмирало.
«У щастя немає завтрашнього дня. І вчорашнього теж. Воно не думає про майбутнє і не згадує минуле. Є тільки сьогодення, і то не день, а мить. Моє відчуття щастя – це, напевно, така мить, коли починають грати гімн: ти щось виграв, і на твою честь грають гімн. Наелектризоване все всередині. Не сльози на очах, ні. А якийсь електричний заряд. Це щастя. Це велике щастя», – описувала свої відчуття пані Ніна.
Олімпійська чемпіонка Ніна Бочарова до глибокої старості була віддана спорту, тренувала підростаюче покоління, вболівала за спортивний авторитет України. Вона нагороджена орденами княгині Ольги І–ІІІ ступенів, орденом Національного олімпійського комітету України, медаллю НОК України «За відданість олімпізму». Вона здобула нагороду в номінації «Спортивна слава України» національного конкурсу «Герої спортивного року», який щорічно проводиться Національним Олімпійським комітетом України та Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту. У 2004 році Ніні Бочаровій була надана честь першою нести факел естафети олімпійського вогню на українській землі.
31 серпня 2020 року Ніна Бочарова померла у віці 96 років у Римі. Похована на Байковому кладовищі у Києві.
Досягнення Ніни Бочарової, яка завоювала 4 олімпійські медалі (2 золоті і 2 срібні), досі залишається неперевершеним рекордом в олімпійській історії Полтавщини.
Ім’я легенди українського спорту увічнили у селі, де вона народилася. Минулого року ім’ям Ніни Бочарової назвали вулицю у Супрунівці Полтавського району. Прийняте рішення про встановлення на місцевому будинку культури меморіальної дошки видатній спортсменці, першій українській олімпійській чемпіонці, яка прославила Україну на весь світ.
Урочисте відкриття меморіальної дошки відбудеться сьогодні, у день 100-річчя від дня народження Ніни Бочарової у Супрунівці Полтавського району.
Юлія ШАБЛЯ
Створено у співпраці з Волинським прес-клубом
