Голокост – важка незагоєна рана в історії України періоду Другої світової війні. Жертвами злочину стали близько півтора мільйона українських євреїв і єврейок. Нацисти знищили їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Саме 27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау.
«Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…» – таке формулювання містить резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 2005 року, якою запроваджено памʼятну дату. Утім, останній рік війни Росії проти України виразно засвідчив, що пасивна памʼять про злочини геноциду не є запобіжником від їхнього повторення. Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту – нагода ще раз замислитися над цим.
Після відкриття й осмислення жахів Голокосту світова спільнота пристала на позицію «ніколи знову», проте геноциди стаються дотепер. Сьогодні в Україні – війна. Рашисти навіть риторику запозичують у нацистів, заявляючи про «розв’язання українського питання», подібно до гітлерівського «розв’язання єврейського питання». Російський так званий «антифашизм» став головною загрозою для євреїв у сучасній Україні та сприяв нарузі над пам’яттю про Голокост: російські війська обстрілюють єврейські цвинтарі, синагоги, навіть Бабин Яр.
Ми побачили жорстокі масові вбивства рашистами чоловіків, жінок, дітей, старших людей, тварин, тортури – фізичні та моральні, зґвалтування. Навіть зафіксовано випадки намагання спалити тіла, щоб приховати вчинені злочини, як свого часу, відчуваючи наближення поразки, робили нацисти. Відомості зі звільнених Бучі, Ізюма, Маріуполя та інших українських міст і сіл жахають. Мир, безпека й рівновага в Європі та світі можливі тільки після того, як Україна переможе у війні, а всіх злочинців буде належно покарано.
Під час Голокосту від рук катів загинули півтора мільйони євреїв та єврейок. Історія береже й дивовижні історії, коли люди, дивлячись в очі смерті, рятували інших. Яскравим прикладом є історія порятунку вчительки Сари Бакст уродженцем Полтавщини (село Очеретувате Хорольського повіту Полтавської губернії (нині Семенівський район Полтавської області) Федором Вовком, його дружиною Єлизаветою Шкандель та їх колегою, педагогинею з Нікополя, Марією Мізіною.
«Історія з грифом «секретно»:
Федір Вовк, Єлизавета Шкандель, Марія Мізіна – українські націоналісти, праведники народів світу»
Різноманітні пропагандистські міфи та штучно сформовані історичні стереотипи мають суттєву перевагу над серйозними історіографічними концепціями — дуже прості, легко сприймаються, не потребують опертя на додаткові знання, їх можна формулювати у максимально простих текстових повідомленнях, аж до плакатів включно. Коротко кажучи, вони чудово надаються для масового зомбування населення, особливо позбавленого доступу до первинних джерел інформації. Проте міфи та кліше не витримують випробування фактами, їх легко руйнують справжні історії конкретних людей, які не можна вписати в простий «плакатний» формат бачення минулого. Завдяки десятиліттям радянської пропаганди та спецопераціям КГБ, активним зусиллям деяких сучасних засобів масової інформації і навіть окремих «фахових» істориків, вони твердо знають: усі українські націоналісти (в минулому і тепер) — антисеміти, а ОУН — організація, яка брала активну участь в реалізації «остаточного вирішення єврейського питання».
Проте життя і доля одного із лідерів українського націоналістичного руху Федора Вовка (він же Іван Вовчук) підважують прості відповіді на складні питання. Ім’я цієї людини у 1998 році викарбували на Стіні честі в Саду праведників у Єрусалимі. А перед тим його можна було прочитати на шпальтах бандерівських видань у США. Ще раніше — знайти в документах МВД, де він значився як «видатний український націоналіст», що перебував у розшуку чекістів з 1943 року. Але найбільше людей називали його улюбленим учителем хімії та багатолітнім директором Нікопольської середньої школи № 9.
22 червня 1941 року почався наступ німецьких військ на Україну. Попри крикливу радянську пропаганду, ситуація на фронтах для Червоної армії була катастрофічною. Тому за неповних два місяці німці просунулися на сотні кілометрів від кордону і 17 серпня вже були у Нікополі. Напередодні радянська влада вивезла заводське устаткування з міста і почала системне знищення усього, що не могла евакуювати. Зокрема — запасів щойно зібраного зерна. «Нічого не повинно залишитися ворогу», – кричали радянські активісти, спалюючи збіжжя на елеваторах. Їх не цікавило, що нічого не залишиться і людям, яких ніхто не евакуйовував. Знищити усе дощенту завадив лише брак часу. Після відступу радянської влади в Нікополі поступово почало налагоджуватися життя в нових окупаційних умовах. Ніхто ще не знав точно, яким воно буде, що планують робити німці. Не знали цього й самі німці, які досі не отримали чітких вказівок про ставлення до активності українців у себе в тилу.
Самоорганізація людей була їм, в цілому, на руку, тому нові окупанти не стояли на її заваді. Федір Вовк зайняв посаду головного агронома земельної управи Нікопольської округи. Після встановлення у Нікополі німецької адміністрації, почалися переслідування місцевих євреїв: спочатку їх змушували носити пов’язки із зіркою Давида, а згодом — систематично вбивали. Серед тих, хто опинилися під загрозою смерті, була Сара Давидівна Бакст, колега Вовка по школі, викладачка молодших класів. Жертвами перших розстрілів стали дві її сестри із дітьми (з трьох вбитих – двоє новонароджених). Сару заарештували не відразу, бо вона була одружена з українцем, але незабаром взялися і за неї. Викликана в комендатуру, вона саме застала вивезення на розстріл чергової групи євреїв. Поки їх садовили у вантажівки, до Сари підійшов перекладач і порадив тікати. Вдома чекали двоє синів, племінник та мати, які тепер остаточно зрозуміли: на них чекає смерть.
«Мій чоловік був українець, — згадує Сара Бакст, — тому ходив вільно і увесь час шукав можливість врятувати сім’ю. Одного разу він зустрів Федора Івановича Вовка, якого добре знав як колегу-вчителя, і розповів йому про наше жахливе становище. Федір Іванович розпитав, де ми є, й обіцяв допомогти. Наступного дня з’явилася до нас його дружина Єлизавета Максимівна Шкандель і уточнила, скільки людей у небезпеці, кого треба рятувати. Незабаром вона прийшла знову з колегою Олександрою Григорівною Дорошенко і вручила невеликий папірець з планом, кого куди ховати… План був написаний рукою Федора Івановича…За планом мама з моїм небожем мали податися у село Варварівка, Софіївського району. О.Г. Дорошенко дала мамі паспорт своєї матері, вона працювала там увесь період окупації прибиральницею при школі під опікою директора Бринзи Володимира Анастасовича, нині вже покійного. В селі її знали як Зінаїду Петрівну. А небожу надала притулок одинока сестра В.А. Бринзи, і став він для неї, як рідний син. Я зі своїм п’ятирічним сином наступного вечора була переведена до ще однієї нашої шкільної колеги Марії Пантелеївни Мізіної, яка згодилася нас прийняти, хоч сама жила на квартирі».
Єлизавета Шкандель разом із своїм чоловіком Федором Вовком мешкала у місті Нікополь та працювала вчителькою у школі. Сара Бакст була її колегою. Єлизавета Шкандель вирішила допомогти Сарі і її родині. Спочатку вона сховала у своєму будинку старшого сина Сари Віктора, а потім звернулася до своєї подруги, також педагогині, уродженки села Томаківка
Дніппропетровської області Марії Мізіної, Вона погодилася ховати Сару в своєму будинку. Марія Мізіна упродовж кількох місяців переховувала Сару з сином, що було смертельно небезпечно. Вдень Сара відсиджувалася у підвалі, а вночі піднімалася в квартиру, де завжди могла зігрітися і помитися. Незабаром малому стало погано, тому Федір Вовк забрав його до себе і він кілька місяців жив у їхній родині. Тим часом Вовк виготовив фальшиві документи для Сари та членів її сім’ї і підготував їх перевезення в Долинський район Дніпропетровської області. Операція пройшла успішно. Так Сара Бакст з чоловіком, двома дітьми, матір’ю та небожем пережили німецьку окупацію. Тим часом Федір Вовк продовжував подвійну діяльність: легальну і підпільну. На зламі 1942–1943 років німці його заарештували. У в’язниці він перебував два тижні. Незалежно від того, чи причиною арешту була б участь агронома в бандерівському підпіллі, чи переховування єврейської родини, на нього однаково чекала б смертна кара. Але, як виявилося, затримали Вовка через донос, який звинувачував у фальсифікації звітів для німецької адміністрації. Тож вирішити проблему допомогла нездоланна корупція – головного агронома відкупили з арешту.
Восени 1943-го до Нікополя знову наблизився фронт, а значить близьким було повернення радянської влади. У Федора Вовка не було підстав сподіватися, що чекісти не дізнаються про його діяльність в роки німецької окупації, ще менше віри було у те, що радянська влада «пробачить», чи вдасться від неї відкупитися. Вибору не було — залишитися на місці означало арешт, а відтак і смерть, жорстокі репресії для сім’ї. Тому, користуючись зв’язками ОУН, родина Вовків вирушила на захід до Галичини. Тут він став одним із організаторів створення підпільного парламенту воюючої України. На установчому зборі Української головної визвольної ради (так називався цей парламент) Федір Вовк був обраний віце-президентом.
Дорога на захід для Федора Вовка не закінчилася в Галичині. За дорученням підпілля він залишив Україну в 1944 році, деякий час перебував в Словаччині, згодом у Німеччині, де й зустрів завершення Другої світової війни. На еміграції Федір Вовк продовжив активну роботу в ОУН, був одним із соратників Степана Бандери. На початку 1950-х років виїхав до Сполучених Штатів Америки, попередньо змінивши ім’я — у цю країну він прибув як Іван Федорович Вовчук. Напередодні від’їзду, ще в Німеччині, дружина Єлизавета Максимівна померла від важкої хвороби, тож в новому світі він, уже немолодий чоловік, опинився сам із сином. Федір Вовк став редактором газети «Національна трибуна», журналу «Вісник ООЧСУ (Організації оборони чотирьох свобод України)», згодом — керівником ООЧСУ, головою політичної ради Українського конгресового комітету Америки, очолював тереновий провід ОУН Америки. Активної громадської роботи він не полишав до смерті 14 травня 1979 року.
Учителька Марія Мізіна лишилася в рідному Нікополі. Німці відступили, а радянська влада, повернувшись, не пробачила їй участі в ОУН. Проти жінки відкрили кримінальну справу за участь в націоналістичному підпіллі й засудили до 15 років в’язниці. Сталінська репресивна система розчавила її долю. Відбувши покарання, Марія Мізіна повернулася додому й на все життя лишилася самотньою.
«Була засуджена військовим трибуналом до 15 років каторги за участь в ОУН. 10 років пробула в ув’язненні в Іркутську. Батько її також був репресований. Саму її реабілітували аж у 90-і роки. Її життя було зламане, вона була самотньою, так і доживала віку. Хоча люди, єврейська громада їй допомагали. Вона дожила до 101 року», – свідчить історик Мирослав Жуковський, який її знав.
Один із учнів Федора Вовка, Петро Гнатович Перападя, віднайшов врятовану Сару Бакст і зробив усе потрібне, щоб про героїчний вчинок дізналися всі. Жінка оформила спогади у свідчення, які були подані на розгляд спеціальної комісії в ізраїльській інституції Яд Вашем. 12 липня 1998 року відбулося засідання, на якому прийнято рішення: «Визнати Федора Вовка, його дружину Єлизавету Шкандель і Марію Мізіну Праведниками народів світу». Вовка та Шкандель вшанували посмертно: відзнаки від інституту «Яд Вашем» за батьків у США отримав їхній син Вадим. Марія Мізіна отримала свою нагороду в Україні особисто.
Юлія ШАБЛЯ, за матеріалами, наданими Полтавським офісом УІНП.
