У лютому 2026 року Мачухівська громада втратила свого земляка – мужнього воїна, жителя Судіївки Валерія Олександровича Хоруна. Йому було лише 33. Він помер від ускладнень, спричинених тяжкими пораненнями, яких зазнав на війні. Але історія Валерія – це не лише про фронт і полон. Це історія про людину, яка все життя жила з тихим болем – і з великою, світлою душею.
Дитинство, яке мало зламати, але не зламало
Валерій народився 17 січня 1993 року в Судіївці. Його дитинство не було легким. У селі говорили різне – про нестачу турботи, про тяжкі обставини, про біль, який дитина несла мовчки. Та коли його запитували, чи все добре, він завжди відповідав: «У мене все нормально».
Він ходив восени у легких мокасинах, коли інші діти були у теплому взутті. Якщо вчителька приносила речі – не ображався, але й не носив. У цьому була його особлива гордість. Не показна, не гучна – внутрішня.
Учителька Судіївської школи Ніна Яківна згадує його як щиру, безвідмовну дитину. «Посадити дерево? – Валера перший. Полізти в болото за вербою? – Валера».
Він посадив чотири дерева біля школи. Сьогодні вони ростуть як жива пам’ять про хлопця, який не говорив про добро, він його робив.
Юність праці й відповідальності
Після закінчення школи та навчання у СПТУ-17 він працював на будівництвах, перекривав дахи, чистив криниці, допомагав односельцям. Хто полізе на дах? Хто спуститься в колодязь? У Судіївці відповідь знали: Валерій.
Він не відмовляв ніколи. Не пам’ятають, щоб сказав «не прийду». Брав посильну плату. У мирний час він уже робив подвиги, просто ніхто тоді не називав це подвигами.
Одного разу він урятував людину з колодязя. Витяг дитину, яка втратила свідомість. Не чекав служб. Не думав про себе. Просто діяв. І подарував людині друге життя…
Війна. Полон. Повернення
6 травня 2024 року Валерія мобілізували до лав ЗСУ. Він служив навідником аеромобільного підрозділу, брав безпосередню участь у бойових діях.
У листопаді 2024-го після тяжких поранень потрапив у російський полон. Перебував там понад сім місяців – до 14 червня 2025 року, коли був звільнений у межах обміну.
Він повернувся додому без ноги. Після пережитого пекла проходив лікування та реабілітацію у Києві та Полтаві. Йому дуже хотілося додому. І для нього домом була вся Судіївка. Ті, хто спілкувався з ним у лікарні й по телефону, кажуть: він не скаржився. Хотів жити. Хотів повернутися. Хотів просто бути серед своїх.
«Якби я підбирала йому прізвище – дала б Недоля»
На кладовищі староста Судіївського старостинського округу Надія Гудзенко сказала слова, які боляче різонули кожне серце: «Він і не доїв. Він і не додягнутий був. Він і недолюблений був. Таке враження, що цьому світові було байдуже, як він живе».
Можливо, світ не був байдужий, але не встиг подякувати. Бо попри всі «недо-» у його житті, в ньому ніколи не було «недобра». Він був доброю людиною. Безвідмовною. Щирою. Гордою. Тихою.
Людина, яку маємо пам’ятати
Валерій Хорун не залишив після себе гучних слів чи високих посад. Він залишив приклад – як залишатися Людиною, навіть коли життя з тобою таке жорстоке. Мачухівська громада, мешканці села Судіївки, однокласники, друзі, близькі схиляють голову в скорботі. Співчуття сестрі Тетяні, племінникам, рідним і близьким.
Можливо, найбільший наш борг перед Валерієм – не лише покласти квіти на могилу. Найбільший борг – навчитися бачити таких людей за життя. Дякувати їм вчасно. Обіймати, коли вони ще можуть відповісти усмішкою. Бо він усе своє коротке життя віддавав іншим – без пафосу, без вимог, без образ. І тепер біля рідної школи ростуть його дерева – як нагадування: добро ніколи не кричить про себе, але саме воно тримає цей світ.
Юлія ШАБЛЯ
