Одинадцятий рік війни, четвертий рік повномасштабного вторгнення… Колись, ще малою, я слухала розповіді мого дідуся Павла Сергійовича Заїки, який свого часу працював редактором чутівської районної газети «Сільські новини», про Другу світову війну, у якій він брав участь, про німецький полон, страждання і сльози. Я перебирала дідусеві медалі й намагалася уявити те пекло, через яке довелося пройти їм з бабусею, будучи молодими і сповненими мрій. Бабуся Ольга Яківна завжди повторювала: «Війна і голод – то найстрашніше, що може статися». Тоді все здавалося таким далеким, ніби у фільмі, й ніхто не міг передбачити, що через багато років нас, українців, чекає не менш кривава битва з оскаженілим північним сусідом.
Минули роки, і я, як і дідусь, обрала професію журналістки. Він пішов у Вічність у 2002 році, коли я ще вчилася в університеті, але впевнена, що він би мною пишався. Він дуже любив журналістику, а ще більше – мене. Нелегко працювалося їм після війни, нелегко працюється і сучасним журналістам, особливо у регіонах, де, попри труднощі, ми зберігаємо друковані газети, паралельно розвиваючи мультимедійні платформи, знімаючи відео, освоюючи сучасні технології і навчаючись у будь-якому віці.
Тепер на нашу землю вдерся ворог, який б’є не лише балістичними ракетами і БПЛА, а й терабайтами дезінформації. Окуповуючи території, він краде назви наших газет і друкує під цими брендами свою пропаганду. Росія щодня генерує близько 500 фейків про Україну, фінансує пропаганду на високому рівні, у тому числі для закордонної аудиторії. Ми, українські журналісти й журналістки, змушені боротися зі справжнім монстром, розвінчуючи фейки, висвітлюючи похорони загиблих воїнів, плачучи разом з їхніми родинами, а потім знову сідати за тексти. Паралельно шукаємо кошти на друк і виживання редакцій. Державним посадовцям рідко цікава якість інформаційного поля, донорська підтримка частіше йде на прифронтові медіа. Для редакторів кожен робочий день — стрес, напруга і боротьба.
Саме тому можливість поїхати на навчання, побачитися з колегами, побувати у новому місці — це для мене ковток свіжого повітря. Коли отримала запрошення на навчально-ретритний тренінг від «Прес-клубу реформ» та «Genderzed», на серці стало радісніше.
У липні ми, десятеро медійниць із різних куточків України, зустрілися на Черкащині, у комплексі «Аквадар» біля Умані. Мета нашого навчання — підвищити психологічну стійкість, попрацювати над ментальним здоров’ям, отримати практики відновлення, а також поглибити знання з медіаграмотності щодо тем гендеру, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та дезінформації, зокрема російських наративів про ЛГБТК+ людей та жінок.
Місце проведення тренінгу ніби створене для душевного спокою: неймовірна краса природи, різноманітні квіти й зелені насадження, штучна водойма, атмосфера гармонії та тиша. І ще одна приємність — відсутність повітряних тривог. Ми змогли виспатися і відновити сили.
Я була щаслива знову побачити харизматичну й безстрашну Наталію Калініченко, редакторку з Білопілля, яка, попри щоденні обстріли, лишається в рідному місті за 7 кілометрів від кордону, щоб інформувати, боротися з дезінформацією й підтримувати земляків. Пані Наталію знають в усіх регіонах, адже її прямі включення дивиться вся країна на «Еспресо.TV».
Із досвідченою журналісткою з Донеччини Вірою Ільїною ми перетиналися у прес-турах, а тут змогли познайомитися ближче. Пані Віра — чемпіонка світу з кросмінтону у категорії 60+, яка, покинувши через війну мальовничий Краматорськ, оселилася на Івано-Франківщині та продовжує видавати для земляків газету «Технополіс», працює на кількох роботах і вчить англійську.
Була рада знову зустріти Вікторію Сидорову з Чернігова, журналістку, редакторку, гідесу, організаторку креативних заходів, закохану у мистецтво і свій рідний край. Познайомилася ближче з Ольгою Мелашенко, яка не тільки пише для кількох видань, а й є режисеркою театру Ex Libris та театру ветеранів «Серцевір», допомагає ветеранам відновлюватися через сцену.
Галина Шевченко — редакторка регіонального медіа з Олександрівки Кіровоградської області та журналістка мережі гіперлокальних медіа Район.in.ua належить до тих людей, для яких журналістика — спосіб життя. Галина пишається своїм містечком та земляками. А ще вона знаходить час для своєї другої пристрасті — вирощування квітів та декоративних кущів, які власноруч доглядає й формує, створюючи навколо себе красу та гармонію.
Ірина Мироненко з Харківщини зачарувала своїм інтелектом, голосом і вмінням створювати подкасти. Її авторська рубрика «Градусник» — це теплі, щирі історії про рідний край і людей, які хочеться слухати знову і знову. Серед нас була й Ірина Семенова — журналістка і письменниця, яка пише книги та допомагає їх писати й видавати початківцям. Тішить, що є нове покоління потужних і креативних журналістів, серед яких — вінничанка Софія Копач, засновниця сайту «Ми — вінничани», яка мріє реалізувати себе і в політиці. Тележурналістка Суспільне.Черкаси Наталія Черкашенко — це людина, яка живе в ритмі новин. Вона знімає сюжети у найрізноманітніших умовах: може вирушити на подію ще затемна або посеред ночі, аби встигнути підготувати матеріал до ефіру. Попри емоційне навантаження, Наталія зберігає професійну зібраність і готовність працювати там, де її слово й камера потрібні найбільше.
Наші дні на тренінгу були наповнені змістом і теплом. Ми знайомилися, ділилися очікуваннями, формували довіру. Разом із тренерами Ростиславом Мілевським та Вікторією Талашкевич говорили про сексуальність, гендерну ідентичність, стереотипи й чому вони шкодять не лише окремим людям, а й суспільству. Під наставництвом тренерки з медіаосвіти та креативного письма Наталії Фенько обговорювали, як боротися з фейками, вивчали інструменти сторітелінгу. Пробували себе у колажуванні з Мариною Кашлаковою, яке стало справжньою арт-терапією. Займалися ментальним здоров’ям із психологинею Мариною Діденко, вчилися розпізнавати вигорання та знаходити власні способи відновлення. І в останній день підсумували пройдений шлях, сформували особисті плани стійкості й настільки зблизилися, що не хотілося повертатися додому.
Я щиро вдячна організаторам тренінгу — Вікторії Талашкевич та Ростиславу Мілевському. У кожній деталі цього заходу відчувалася турбота: від добору тем, які справді відгукуються, до дружньої та підтримувальної атмосфери, що панувала впродовж усіх днів навчання. Окремо хочу подякувати всім, хто зробив цей проєкт можливим: Федеральному міністерству закордонних справ Німеччини, ініціативі WeAreAllUkrainians, Deutsche Gesellschaft e.V., «Гендер Зед» та «Прес-клубу реформ». Завдяки вашій підтримці ці дні стали простором, де народжувалися ідеї та зміцнювалися зв’язки між журналістками з різних куточків України, які відновили ресурс, набралися корисних знань та з новими силами готові працювати для суспільства.
Юлія ШАБЛЯ
Цей матеріал з’явився як натхнення після тренінгу “Розширення прав і можливостей жінок-журналісток з України”, що його втілюють “Гендер Зед” та “Прес-клуб реформ”
