На автовокзалі обласного центру сьогодні, як ніколи, було гамірно і велелюдно. Навкруги відчувалася завжди піднесена й хвилююча передноворічна атмосфера. І хоча зовсім недалеко йшла війна, часом навіть було чути громовиці далеких вибухів, стурбовані люди поспішали до своїх домівок із зеленовітими ялинками та сосонками, акуратно перев’язаними міцним капроновим шпагатом, і нелегкими валізами, наповненими гостинцями та подарунками для рідних і друзів. Що ж, життя є життя зі своїми невмирущими традиціями й звичаями.
Серед тих, хто чекав на платформі транзитного автобуса «Харків — Київ», Євгеній помітив симпатичну жінку років тридцяти. Середнього зросту, у червоній дорожній куртці, модних джинсах, заправлених у чорні чобітки. Голова її була непокрита — їй напрочуд пасувала коротка стрижка. За плечима вона мала похідний речовий мішок, а біля ніг стояла сталевого кольору валіза.
Чекати довелося недовго. Незабаром прибув комфортабельний автобус, і пасажири почали метушливо заповнювати його салон. Ковзаючи поглядом по нумерації місць, Євгеній дійшов до свого і здивувався: поруч, біля вікна, влаштувалася його незнайомка.
Вона зняла куртку, залишившись у гарному білому кашеміровому светрі, який щільно облягав її струнку постать.
— Добрий день, — привітався він.
— Добрий день, — чемно відповіла жінка.
— Ви до Києва?
— Ні. До Полтави.
— Справді? Я теж.
Зручно вмостившись у кріслах, супутники, за неписаними законами дороги, коли автобус уже залишив передмістя, почали знайомитися.
— Мене звати Євгеній. Я військовий журналіст. До лав Збройних сил України пішов відразу після повномасштабного вторгнення. До цього, після закінчення факультету журналістики Київського державного університету, працював в одній із районних газет Київщини.
Незнайомка уважно слухала.
— А звідки ви родом, пане Євгенію?
— З Чернігівщини, із Сіверського краю. Наше село розташоване над чарівним Сеймом. Які ж у нас красиві місця! Матуся розповідала, що на початку шістдесятих років минулого століття на екрани вийшов художній фільм «Сейм виходить з берегів», знятий за однойменною повістю нашого земляка, талановитого письменника Вілія Москальця. Долі героїв фільму щиро хвилювали серця людей.
Моя мама все життя вчителювала, зараз уже на пенсії. А тато загинув під час виконання бойового завдання. Він був офіцером…
— Співчуваю вам…
— Дякую.
— То ви, як я розумію, часто буваєте в зоні бойових дій?
— Безперечно. Герої моїх нарисів і репортажів — саме там, на лінії зіткнення. Вони справжні лицарі, козаки, сталево стійкі й мужні.
— Ризикуєте…
— Війна є війна. А тепер розкажіть, будь ласка, про себе.
— Моє ім’я Вікторія. Але люблю, коли мене звуть Вікою. Я полтавка. Після закінчення лікувального факультету Полтавської медичної академії працюю лікарем-хірургом в одній із харківських лікарень. Батьки теж лікарі. Академію закінчила з відзнакою, ординатуру проходила за спеціальністю «воєнно-польова хірургія». Завжди мріяла працювати у військовому шпиталі, випробувати себе. Особливо це бажання не полишає мене від початку повномасштабної війни.
Вона трохи помовчала, а тоді, широко розкривши свої горіхові очі, тихо запитала:
— Може, допоможете мені?
— Там, на війні, усім нелегко. Особливо жінкам. Ви — хірург. Щодня бачити кров, страждання, чути крики відчаю… Добре зважте.
— Я здолаю все. Я ж Вікторія. А це означає — Перемога.
Вона сказала це гордо й упевнено.
— Гаразд. При першому ж після Нового року відрядженні до військ поцікавлюся, як можна допомогти вам.
За вікном пропливали поля, переліски, лісосмуги, села. Була відлига, лише де-не-де біліли клаптики снігу.
Точилася невимушена довірлива розмова. Було видно, що Віка й Євгеній сподобалися одне одному, перейнялися взаємною симпатією і повагою. Невдовзі вони вже перейшли на «ти». Мабуть, стріли Амура почали влучати в їхні серця.
Вікторію підкорили лагідна усмішка супутника, його мужнє обличчя, блакитно-сірі очі, гарна українська мова, приємний тембр голосу та шляхетність.
Євгеній увімкнув маленький транзисторний приймач, і салоном полилася приємна мелодія.
— Люблю гарну музику, цікаву поезію, художню літературу, — сказав він.
— А в мене, Женю, аж чотири дні відгулів. Відпочину трохи, батькам допоможу. Скучила за ними. Вони вже пенсіонери, але ще працюють.
— А я після службових справ заїду до матусі. Допоможу їй по господарству, побачу рідний Сейм…
Згодом Євгеній запитав:
— Віко, не для преси… Ти заміжня?
Вона усміхнулася.
— А ти одружений?
— Ні. Усе шукаю свою омріяну супутницю життя.
— І я незаміжня. Був у мене хлопець ще в академії. Зрадив мене на випускному вечорі. Відтоді чекаю свого лицаря…Вона загадково подивилася на нього, і Євгеній остаточно полонився її ніжним романтичним образом.
— Скоро вже моя Полтава, — радісно мовила Віка.
— Давай обміняємося телефонами.
— Звичайно. Телефонуй. Буду рада. Якщо в будні — виходь на зв’язок о двадцять другій.
— Домовилися.
На центральному автовокзалі Полтави вони тепло попрощалися.
— Я завтра тобі зателефоную.
— Буду чекати.
Євгеній бережно поцілував її руку.
Того ж дня він успішно виконав редакційне завдання, а далі рушив на Сіверщину.
Радості матері не було меж.
— Синочку мій! Дочекалася…
Вона міцно обняла його.
— Добре, що попередив. Я й холодчику наварила, і твоїх улюблених дерунів насмажила.
Перед тим як сісти до столу, син подарував матері новорічні гостинці та теплий вовняний плед.
Наступного ранку працював по господарству: нарубав дров, наносив води з криниці, полагодив сінешні двері. А рівно о двадцять третій тридцять, напередодні Нового року, зателефонував Вікторії.
— Дякую, що не забув, Женю…
Він щиро привітав її та батьків зі святом, побажав здоров’я, миру, благополуччя і здійснення всіх мрій.
— Передай мої вітання своїй матусі, — попросила Віка.
— Обов’язково.
— До наступного зв’язку… Незабутній мій. Хай щастить тобі…
Від її теплого голосу Євгеній почувався окриленим.
Повернувшись до редакційних буднів, він при першій нагоді відвідав військове медико-санітарне управління і розповів про велике бажання Вікторії працювати військовим хірургом.
Заступник начальника уважно вислухав його, зрозумів прагнення молодої лікарки й дав номер телефону начальника 454-го медичного батальйону — підполковника медичної служби Веніаміна Марковича Лучинського, досвідченого хірурга й талановитого організатора.
Закрутилися журналістські будні. Часті відрядження, бойові бригади, передова… На шпальтах армійської газети Євгеній натхненно розповідав про подвиги захисників України, присвячував їм поетичні рядки. Водночас він допоміг Вікторії здійснити її мрію. Вона стала старшим лейтенантом медичної служби, хірургом медичного батальйону. Спочатку було нелегко. Але Євгеній підтримував її, часто навідувався. А вона мужньо долала суворі дороги війни. Поступово дружба переросла у світле почуття — палке кохання.
Євгеній познайомився і з начальником медсанбату Веніаміном Марковичем. Той нагадував земського лікаря зі старих фотографій: худорлявий, із клиноподібною борідкою, в окулярах із позолоченою оправою, уважний, добрий і щирий. Як же раділа Віка кожному приїзду Євгенія! Міцні обійми, гарячі поцілунки ще більше скорочували шлях до їхніх душ і сердець. Кохання перемагало.
Одного дня після чергового відрядження Євгеній, за сприяння командира аеромобільної бригади, на пікапі помчав до медичного батальйону. В операційній Вікторії не було. Він поспішив до Веніаміна Марковича. Той обійняв його.
— На жаль, синку… Твоя полтавка вчора була прооперована.
— Що сталося? — схвильовано запитав Євгеній.
— Після складної операції молодого офіцера-танкіста Вікторія разом з операційною сестрою вийшла подихати свіжим повітрям. У цей час неподалік вибухнув ворожий дрон. Віка отримала осколкове поранення лівого передпліччя, а медсестра — ноги та боку. Ми їх негайно прооперували. Загрози життю немає. Твоя Віка трималася мужньо. Уже рветься до операційного столу.
— Де вона?
— У третьому наметі.
За мить Євгеній був уже біля неї.
Вона лежала на лікарняному ліжку в сірому халаті. Ліве передпліччя було щільно забинтоване.
— Любове моя… Як ти?
На її блідому обличчі розквітла усмішка.
— Добре. Я ж, мабуть, заговорена. Бабуся зналася на народній медицині…
Вона простягнула до нього здорову руку.
— Якби ти знав, яка я щаслива, що ти поруч…
Євгеній став навколішки й ніжно цілував її руки. Сльози радості й умиротворення котилися по їхніх щоках. Усі, хто того дня був у третьому «жіночому» наметі, щиро раділи за них, за їхнє велике кохання, розуміючи, що попереду ще нелегкі дороги війни, які вони, як і тисячі українців, долатимуть разом, наближаючи своїми вчинками й жертовною працею омріяну Перемогу.
Євгеній Ніколенко
літератор, заслужений працівник культури України, почесний член Національної спілки журналістів України, лауреат літературно-мистецьких премій
