У Мачухівській громаді його знають всі. Скромний, відкритий, працьовитий — таким про себе не говорить він сам, але так характеризують його інші. Володимир Володимирович Солоп, 64-річний завгосп Мачухівської сільської ради, з перших днів повномасштабного вторгнення став одним із тих, хто щотижня збирає та доставляє допомогу на передову. Для нього це не хобі й не громадська активність — це спосіб жити з відкритим серцем і чистою совістю.
Від перших днів повномасштабної війни — в дорозі
«Усе почалося в 2022 році, коли до нас звернувся наш земляк Іван Данилевський. Тоді я й долучився до перших зборів,— згадує Володимир Солоп. — Щонеділі ми збирали гуманітарну допомогу з усієї громади: люди, старостати, працівники сільради — усі підтримували».
Спочатку їхали туди, де були земляки, а згодом — туди, де потрібна була допомога. Курахове, Сумщина біля Суджі й Юнаківки, Краматорський напрямок, Дружківка, Костянтинівка — на цих маршрутах уже знають волонтерів з Мачухівської громади.
«Траплялося й так, що хлопці воювали в кількох кілометрах один від одного — і навіть не знали. Ми були тим місточком, що їх з’єднував», — розповідає волонтер.
Команда, яка тримає стрій поруч із фронтом
У волонтерстві він ніколи не був сам. У команді — Олександр Карвацький, який їздить разом з ним у найнебезпечніші райони, Анатолій Гейко, який ретельно веде облік допомоги, відповідає за відправлення посилок.
«Якби не Саша Карвацький — не знаю, чи зміг би. Він ніколи не відмовляє: треба — значить треба. Їхали якось у Краматорськ: дорога прострілюється, перед нами підпалили машину просто біля “Нової пошти”. А він каже: “Дядь Вова, поїхали”. Таких людей мало».
Та головна опора, за словами Володимира Володимировича, — це підтримка всіх працівників громади і особисто голови Мачухівської громади Валерія Білоконя.
«Він організовує, підтримує, нагадує всім: хлопці їдуть — давайте допомагати!»
Гуманітарні збори постійно підтримують також громадські організації «Тепло дарувати легко», «Полтавські берегині», «Полтавські добрики», а останнім часом активно долучаються й жителі села Верхоли. «Хоч і не з нашої громади — але душа в них велика», — додає волонтер.
Волонтерство як внутрішня потреба
На запитання, як вдається тримати внутрішній баланс, їздячи на передову, він відповідає просто і по-чесному:
«Це як хвороба… затягує. Там зовсім інший світ. Найбільша нагорода — коли хлопці вибігають назустріч, обіймають, а в них сльози на очах. Це не передати словами. Одна з найбільших радостей — коли боєць приїжджає в коротку відпустку і ще додому не заїхав, а вже телефонує: “Володимировичу, я приїхав. Вийдіть на п’ять хвилин”. Це варте всього».
Про труднощі та розчарування
Найважче, каже він, — просити людей допомоги.
«Пояснювати, що війна не закінчилася. Що хлопці в окопах, а ми тут не маємо права опускати руки. Багато хто не хоче вірити в реальність. Це найбільша трудність — переконувати, що кожна гривня, кожен пакет — це чиясь безпека».
З болем говорить і про команду:
«Головне — щоб не покидали. Дуже важко створити команду, якій довіряють. А люди ж балакають: і про повні кишені, і про вигадані “схеми”. Це все було й буде. А нам треба своє робити, щоб дітям і онукам в очі подивитися».
Найбільша мрія — проста й щира
«Дочекатися всіх наших хлопців і сісти разом… випити за перемогу. Щоб усі повернулися. Оце моя найбільша мрія», — каже Володимир Солоп.
«Ми не можемо зрадити хлопців»
Володимир Солоп зізнається: страх був, є і буде. Були поїздки під обстрілами, ночівлі на позиціях, маршрути, які за кілька годин після їхнього проїзду накривали мінами чи ракетами. Але відмовитися — неможливо.
«Хлопці там. Як ми можемо опустити руки? Це було б найбільше зрадництво. Ми повинні триматися. Поки ворушаться руки — будемо працювати».
Порада тим, хто вагається
«Почніть з малого. Запитайте себе: що я можу зробити, щоб війна закінчилася швидше? І просто робіть. Не обов’язково їхати на передову. Але якщо долучилися до команди — не покидайте. Це важливо!».
Юлія ШАБЛЯ
Фото з архіву Володимира СОЛОПА
