Восьмого березня ми часто говоримо про квіти, теплі слова і свято весни… Та для багатьох українок це вже давно не лише про свято. Це про відповідальність, витримку і щоденну роботу для перемоги. Полтавка Наталія Романько – одна з тих жінок, для яких волонтерство вже стало способом життя. За її плечима – три роки зборів, десятки відправок, сотні кілограмів допомоги. І жодного права здатися.
Її волонтерство починалося три роки тому зі зборів на дрони для різних бригад. Разом із командою та донаторами вона доставляла гуманітарну допомогу військовим, організовувала масштабні збори, координувала передачу необхідного спорядження.
«Ми збирали найбільше коштів на дрони і направляли їх на декілька бригад», – згадує Наталія.
Сьогодні ситуація, за її словами, значно складніша.
«Частина людей зневірилася. Заробітна плата залишається на місці, а все дорожчає. Деякі мої донатори загинули. У декого загинули рідні, і вони перестали донатити».
З часом діяльність Наталії Романько трансформувалася. Вона почала робити ставку на енергетичні продуктові набори для військових – компактні, поживні, зручні в транспортуванні. У 2025 році вона придбала спеціальну установку – дегідратор. Саме з нього почалася нова сторінка її волонтерства.
«Я почала виготовляти джерки, пастилу, сушені фрукти. Те, що можна взяти із собою на бойове завдання. Хлопці не можуть нести багато їжі. А джерки – це висушене натуральне м’ясо, висококалорійне, з великим вмістом білка. Невеликий шматочок добре втамовує голод».
Її продукцію військові іноді передають навіть дронами туди, куди фізично дістатися неможливо. Для джерок вона використовує якісну свинину, птицю, телятину, яловичину. Пастилу готує з яблучного пюре та різних фруктів і ягід. За бажанням може додати мед або цукор, але часто обходиться без підсолоджувачів. Сушить також цитрусові, овочі, трави.
Коли є донати – готує великі партії для фронту. Коли зборів немає – виготовляє продукцію на продаж, щоб мати можливість продовжувати допомогу. Її пастилу купують для дітей як корисний перекус, для літніх людей, для спортсменів, для тих, хто хоче контролювати вагу. Святкові набори замовляють на свята, у дитячі садочки, для родин. Так волонтерство поєдналося з мікробізнесом, який дозволяє триматися на плаву. Попри втому і розчарування, Наталія не дозволяє собі зупинитися.
«Були періоди, коли я хотіла все припинити. Коли взагалі не було донатів. Був збір на автомобільні шини, я, на жаль, не назбирала потрібної суми. І мене дуже засмутило, що я не виконала обіцянки хлопцям».
У тяжкі моменти життя, коли проблеми насідають, рятує просте людське спілкування.
«Я телефоную своїм військовим. Волонтер добре розуміє військового, військовий добре розуміє волонтера. Проста задушевна розмова піднімає на ноги навіть тоді, коли руки вже опускаються».
Саме військові не раз переконували її не здаватися. А ще – підтримка від друзів і донаторів.
«Вони мені казали: ти нам потрібна. Такі люди, як ти, нам потрібні. Не видумуй, продовжуємо стояти рука об руку. Люди самі писали мені: Наталія, ви є тим дзвіночком, тим джерелом мотивації для нас. Ми віримо в перемогу, бо бачимо, що ви вірите».
Ця взаємна підтримка стала важливою частиною жіночого волонтерства. Це не лише про передачу речей чи коштів. Це про моральний тил. Наталія Романько не ідеалізує ситуацію. Вона чесно говорить: змусити донатити неможливо.
«Донатити чи не донатити – справа кожного. Якщо людина хоче, вона це зробить. Якщо не може – значить не може».
Проте наголошує: коли донатів стає менше, страждають військові на передовій.
«Хотіла сказати людям, щоб не зупинялися, донатили, жили надією, мріяли. Бо без мрії не буде майбутнього. Наша мрія – перемога. І ми будемо робити все для неї, доки вона не настане».
У цьому – суть жіночого волонтерства сьогодні. Не гучні гасла, не показові фото, а щоденна робота, внутрішня сила і віра, яка тримає і фронт, і тил.
Юлія ШАБЛЯ
Фото з особистого архіву Наталії РОМАНЬКО
