Звертаюся до рибалок, які люблять облаштовувати собі «містечка» біля річки — вирубати деревце, розчистити місце, поставити поруч приладдя, щоб зручно закидати вудку. Все, як у господині на кухні. Але для цієї зручності зникають навіть товсті дерева, що своїм корінням утримували берег.
Результат сумний: після дощу такі місця осуваються у воду, русло річки ширшає. Це як склянка і блюдце з однаковою кількістю води — де швидше випаровується? На мілководді вода прогрівається, зацвітає, риба задихається. Тому рибалки, які здаються мирними, насправді перетворюються на «тихих браконьєрів».
А ще є ловці у модних костюмах, що пірнають за раками та мідіями. Після них берег усіяний черепашками — порожніми домівками цих мешканців річки. І все ж річка живе. Можна побачити зграйки диких качок і лебедів. Добре, що нині полювання заборонене, хоч, мабуть, і зараз знаходяться охочі порушити цю заборону.
Я спостерігаю Ворсклу вже понад сорок років. Коли була дитиною, її ширина тут становила не більше десяти метрів. Тепер же вона розлилася на пів сотні, і переплисти річку вже не наважуся.
Ворскла бере початок на Середньоруській височині біля села Покровка Білгородської області. Є кілька версій походження її назви: від слова «vir» — ліс, або «біла річка». Але сьогодні важливіше інше — як зберегти її для майбутніх поколінь. Бо без відповідальності кожного з нас наші прісноводні річки можуть стати лише спогадом.
Зінаїда СЕРДЮК, село Копили Терешківської громади
