Анна Білаш донедавна була волонтеркою, яка разом з добровольцями їздила в «гарячі точки», доставляла гуманітарну допомогу військовим та рятувала життя, тепер – старша бойова медикиня роти охорони. Ділиться: шлях до цього звання був тернистим.
До цієї зими жінка жила звичним цивільним життям – мала чоловіка, батьків та хорошу роботу. Втім, впродовж 8 років війни, розв’язаної російською владою на території України, 38-річна Анна не була осторонь, допомагала армії, й сама не раз хотіла вступити до лав ЗСУ.
«Я народилася й проживаю в місті Кобеляки Полтавської області, – розповіла Анна Білаш. – За освітою – вчителька біології, за іншою – практична психологиня. Здобувши дві вищі освіти, за фахом попрацювати не вдалося, втім знання з психології знадобились на війні. Останні кілька років обіймала посаду завідувачки місцевого будинку культури, так би мовити, розвивала культурне життя міста».
Анна Білаш, чи не єдина жінка зі своєї громади, яка наполегливо «штурмувала» Кобеляцький військкомат у спробах отримати дозвіл офіційно воювати в складі українського війська.
До 2014 року медичного досвіду роботи у надскладних воєнних умовах у неї не було, однак зналася теоретично, адже її мама, Надія Іллівна, ветеранка медицини, передавала доньці свої знання. І навчаючись на кардинально інші професії, зізнається військова, поклик серця все одно повернув до медицини.
Якими б жахливими не були наслідки війни, та неочікувано саме такі події змінюють життя, «дарують» шанс на щастя. Так сталося й з Анною, яка на війні знайшла своє кохання. Вона з початку повномасштабного вторгнення разом з колишнім чоловіком приєдналася до ЗСУ, спочатку виконували бойові завдання разом, пізніше – окремо. Потрапивши в ролі медикині на фронт, жінка відчула нові, сильні почуття до одного з військових. Щасливі закохані навіть встигли побратися, створивши сім’ю.
Впродовж 2014-2015 років пані Анна постійно їздила із волонтерською допомогою в зону АТО, відвідувала бійців, що перебували в Авдіївці, Іловайську та інших небезпечних районах. У складі 28-ї бригади опікувалася воїнами, набиралась військового й медичного досвіду від місцевого фахівця. Тоді й отримала перший позивний «Кіпіш».
З того часу жінка без роздумів та вагань хотіла долучитися до захисту майбутнього своїх рідних й всієї України. Для цього «за розкладом» відвідувала місцевий військкомат, писала заяви на проходження військової служби добровольцем. Але весь час стикалася з відмовою. Насамперед, це стосувалося феміністичного фокусу, впевнена пані Анна.
«Це був тяжкий період цілковитих відмов. Весь час чула подібні причини, мабуть, головною була, що я жінка, в мене є своя робота, непов’язана з військовою професією. Якось військовий комісар в Кобеляках запитав мене: «Скільки ти в армії?». Я йому й відповіла: «Офіційно ще не була». І це так, але я була готова, як ніхто, й теоретично, практично, зналася як поводитися в критичних й стресових випадках», – ділиться військова медикиня.
Найбільше, пригадує Анна Білаш, хвилювалась, як до її рішення піти на фронт поставляться батьки. Та вони знали, що доньку не переконати, тому й не намагалися це зробити.
«З дитинства мала нетерпимість до нечесності й зла. Коли Україна стикнулася віч-на-віч з ворогом, хотіла боротися за свободу та незалежність рідної Батьківщини. Я завжди вважала, що там я буду на своєму місці», – зазначила жінка.
Анна Білаш мимоволі порівняла дві війни в Україні проти одного ворога, але в різні часові проміжки.
«Ця війна не така, якою була у 2014-2015 роках. Тоді точилися більше стрілкові бої, недарма військові називали їх «шалена куля». Зараз українських армійців ворог накриває із мінометів та кулеметів, дуже багато залучає артилерії. Нам залишалось сидіти в окопах й молотися, щоб не «прилетіло» – така ця війна. Своїм бійцям, яких навчаю основам тактичної медицини, розповідаю на заняттях, що знання варто закріплювати на практиці. Був випадок, коли бійця накрило «Градом» і відірвало ногу. В той момент потрібна була практика, і швидка реакція», – пояснила пані Анна.
Як говорить жінка, у сформованому українському війську перед початком російсько-української війни її військова професія зазначалася як стрілець-санітар. Саме в цій ролі вона працювала у штурмовому підрозділі. І лише донедавна посаду змінили на бойового медика. Втім такі зміни, на думку військової, нічого нового не принесли, і бойові завдання медиків радикально ніяк не змінились.
Будучи офіційно зарахованою у штат, медикиня не збиралася сидіти на місці дислокації роти, зустрічати й евакуйовувати поранених – вона хотіла бути безпосередньо у вирі подій, бо в цьому й полягає, на її думку, професія бойового медика. А коли дізналася, що в Полтавському районі формують свій штурмовий підрозділ, однією з перших подалася. Найбільше Анна Білаш хвилювалася, що її кандидатуру можуть не затвердити тільки через те, що вона жінка. Та цього разу причин відмовити військовій не було, й вона та ще 13 чоловіків вирушили на півтора місяця боронити українські кордони.
«Час на війні зупиняється», – каже пані Анна. Півтора місяця війни для неї перетворилися на роки. Майже відразу підрозділ жінки відправили на Донеччину, де тоді противники вчиняли обстріли з мінометів, танків, ствольної та реактивної артилерії. Їхнім ворогом були так звані «вагнерівці».
«Згадую, як нас вночі відвезли на Бахмутський напрямок. Тільки но приїхали, росіяни почали обстрілювати наш автобус. Довелося до ранку просидіти в лісосмугах. Так було 11 днів. Це був навіть не «нуль», я б назвала це «-1». Щодня вони накривали нас з важкої вогнеметної системи «Сонцепьок», так що всі дерева навкруги горіли. Але ми сиділи до останнього й не здавали позицій», – згадує пережите «Відьма» (нинішній позивний військової).
Складно бійцям було не тільки вижити в тому пеклі, але й вибратися з нього. Успішно виконавши бойові завдання, захисникам довелося виходити «дорогою смерті», яка весь час прострілювалась ворогами. Дивом всі залишились живими. «Власне, як займали позиції, так їх і здали (під обстрілами)», – зазначає жінка.
Перебуваючи там, Анна Білаш не лише рятувала друзів, а й сама отримувала серйозні пошкодження, одне з яких – перелом ребер, чому насправді рада, бо в найгіршому випадку могла б загинути.
«Під час чергового обстрілу наших позицій росіянами побратим накрив мене собою, в результаті чого я отримала травму. Однак, вдячна Саші «Зірці» за врятоване життя. Бо тоді, за 50 метрів від нас, був «приліт», а інша ракета пролетіла над нами й не розірвалась».
Інший випадок – коли вже медичний рюкзак парамедикині захистив її. Того дня черговий «приліт» застав жінку серед поля. «Я швидко впала на землю. Уламки снаряда, коли той розривається, подають під кутом, й так вийшло, що один з них розірвав мій тактичний портфель навпіл. Думаю, аби не рюкзак – мене вже не було б», – каже військова.
«Часто мене запитують, як я відчувала себе серед чоловіків-військових. Звичайно, якось так сталось, що з дитинства знаходилась серед хлопців. А на війні з їхнього боку жодного разу не було на мою адресу дискримінації чи харасменту», – зазначає Анна Білаш.
Натомість медикиня мала більшу екіпіровку, порівняно з чоловіками їхньої роти. Щодня військова мала носити, окрім автомата, шолома та бронежилета вагою 12 кг, ще й медичний рюкзак, який важив 18 кг. Однак, Анна Білаш вдячна своїм командирам й побратимам, що сприймали її не як жінку, а як самостійну бойову одиницю.
Усередині серпня жінка разом іншими бійцями області повернулася на малу Батьківщину. Про перші дні вдома згадує з посмішкою:
«Насамперед, обняла батьків, за яких, не менш, аніж вони за мене, хвилювалась. Потім довго висипалась, адже сон на війні виявився розкішшю. Мій годинник зафіксував, що за перші 7 діб боїв з «вагнерівцями» я спала близько 5 годин. Тоді у мене й почалися проблеми з волоссям. Воно у мене доволі коротке, але я думала, що не зможу його вимити й доведеться голитися. В тих умовах верх брав страх за власне життя, про щось інше годі й говорити. Та на секунду я мріяла про доволі буденну у наш час процедуру гігієни – просто прийняти ванну. Щоб ви розуміли, свої військові штани я ледь зняла з себе після кількох днів у полях й окопах. Пил, бруд й земля, що сипалась на голову – все це причиняло чималий дискомфорт».
Зі слів бойової медикині, після повернення додому проявились й хронічні захворювання, які під час війни «накопичувались», а зрештою наздогнали жінку. Цілком відчувати себе в безпеці військова не могла й через те, що не вдягала шолом, який був завеликий на неї.
«Мабуть, держава не розраховувала, що у війську будуть і жінки, а можливо, просто не було мого розміру, але шолом жодного разу так і не одягла. Зі снарядів летіли такі великі шматки уламків, що я була впевнена, навіть захисний убір не врятує від них. Я просто довіряла долі. Як казала моя мама: «Як доля померти – помреш».
Наразі Анна Білаш продовжує нести службу в складі роти охорони, й, отямившись від боїв, готова вкотре відправитись у гарячі зони війни.
Аліна ДМИТРЕНКО.
Світлини з особистого архіву Анни БІЛАШ.
(Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром Волині).
