Безмежна вдячність за врятоване життя

ЦИМИ днями до нашої редакції надійшов дзвінок з-за кордону від мешканки міста Коринф (Греція) Світлани Василівни Лисенко. Жінка розповіла щемливу історію порятунку свого батька та хотіла щиро подякувати людям, які зробили все можливе і неможливе для того, щоб вони з татом нарешті зустрілися.

83-річного харків’янина Василя Петровича Лисенка жорстока й страшна війна застала у його квартирі на проспекті Гагаріна, де дідусь мешкав сам. Його донька Світлана разом з родиною вже більше 30 років живе у Греції, у стародавньому історичному місті Коринфі. Коли Харків почали бомбардувати російські війська, у місті постійно ревли сирени, мешканці будинку на Гагаріна бігали у підвали, ховаючись від обстрілів. Маючи слабке здоров’я, Василь Петрович кілька днів перебував у квартирі. Донька часто телефонувала татові з Греції й на власні вуха чула звук ворожих винищувачів. Серце Світлани німіло від жаху. І коли поряд з їхньою  багатоповерхівкою розірвалася авіабомба, дідусь разом з чоловіком хрещениці Костянтином вирішили їхати на Лохвиччину, у рідне село Василя Петровича під назвою Безсали.

Напів дороги їм довелося перепочити та заночувати у селі Івашки Полтавської територіальної громади, у будинку 75-річної Любові Приходько. Від початку воєнного вторгнення Любов Сергіївна з донькою Наталею Дубовик надавали нічліг, їжу та тепло багатьом переселенцям, які тікали від  рашистської орди. Справжню українську гостинність і турботу відчули на собі й Василь Лисенко з Костянтином. Через кілька днів, перепочивши, вони вирушили на Лохвиччину.

Василь Лисенко у селі Івашки Полтавської громади

…Але нова біда чатувала на порозі. Через постійний стрес, втому та переживання вже в рідному селі у Василя Петровича стався інсульт. Два тижні дідусь провів у місцевій лікарні, під наглядом племінниць Віри та Любові, а також родички Людмили Лисенко. Завдяки лікарям та турботі близьких Василя Петровича вдалося врятувати. Після виписки з медичного закладу хворий потребував особливого догляду, адже майже не рухався. Доглядати дідуся зголосилася також Наталія Токман.

9 квітня Наталія Дубовик забрала Василя Петровича до себе в село Івашки, у дім мами Любові Сергіївни. На той час у будинку проживали три родини переселенців з Харкова. Серед них – Інна Гринько, фельдшерка медицини невідкладних станів Дергачівського відділення Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Харківської обласної ради. Разом з Інною Наталя впродовж 10 днів «виходжувала» старенького. Він почав потихеньку рухатися, але наслідки хвороби спричинили приступи агресії.

Наталія Дубовик забрала Василя Петровича після хвороби у село Івашки

Дідусь переплутував події і факти та ставав дуже нервовим. Донька Світлана, яка тримала постійний зв’язок з Наталею, просила влаштувати батька на період війни у спеціальний заклад. Наталя Дубовик через соціальні служби намагалася знайти для Василя Петровича відповідну установу, але безрезультатно. Вільних місць ніде не знайшлося. Треба було негайно приймати вольове рішення. І вони з Інною, незважаючи на колосальну відповідальність за чуже життя та небезпечну дорогу, вирішили перевезти старенького до доньки в Грецію.

Дорога довжиною в 56 годин виявилася дуже складною. Василя Петровича довелося транспортувати на інвалідному візку. Увесь цей час дівчата годували старенького, слідкували за станом здоров’я. Але усі разом витримали це випробування!

Довгоочікувана й трепетна зустріч батька та доньки трапилася напередодні Великодніх свят. Як переповідає свої емоції Світлана Лисенко, вона плакала від щастя. Нарешті її батько опинився у родинному колі, обійнявся з онуками Олександром і Маргаритою та зятем Жоржем.

 

Василь Лисенко разом з донькою Світланою у місті Коринфі

“Батько був ще слабкий, але дуже зрадів, побачивши сім’ю. Він потихеньку відходив від тяжкої дороги, стан його здоров’я покращувався. Я від усього серця вдячна Наталії Дубовик, Інні Гринько за те, що врятували мого татка. Вони зробили героїчний вчинок, погодившись на таку ризиковану подорож. Також щира подяка Людмилі Лисенко, Наталії Токман,  племінницям Любі та Вірі, які доглядали його після інсульту”, – не приховуючи радості, розповіла Світлана.


З болем у серці Світлана згадує рідний Харків – красиве і сучасне європейське місто, яке покалічили російські загарбники. Душа болить за знайомих, які ховалися у підвалах від обстрілів. Вона навіть вірш написала, який редакція із задоволенням публікує для своїх читачів.

Вірш Світлани Лисенко про війну в Україні

Не менше радіє щасливому завершенню цієї зворушливої історії й сама Наталія Дубовик. Її родина, як ніхто, знає, що таке війна. Обидва її зяті, Анатолій та Олександр, боронять Україну на фронті. Племінники Саша та Олег перебувають у гарячих точках, де йдуть запеклі бої. Дочка з двома онуками тікала з-під Ірпеня під обстрілами. Сама за кермом, без запасу пального і з несправним колесом вона ледве вибралася з оточення під жахливі вибухи, які лунали навкруги. Кожного вечора Наталя молиться, щоб усі члени її родини залишалися живими й неушкодженими.

 


«За врятоване життя харків’янина Василя Лисенка вдячна Богу, фельдшерці Інні, яка супроводжувала у дорозі, своєму керівникові, директору  КУ ОЦНТ КОР Дмитру Соколову, який підтримав та з розумінням поставився до чужої біди, колегам, друзям, які вболівали за щасливий порятунок людини у воєнний час. Я не могла відвернутися та бути байдужою, бо увесь час, дивлячись на Василя Петровича, я бачила у ньому свого найкращого в світі тата, який білим птахом відлетів від нас у Вічність», – поділилася думками Наталя Дубовик.


Юлія Шабля.      

У колі сім’ї, завдяки турботі доньки Світлани, здоров’я Василя Петровича значно покращилося (фото від 10 травня 2022 року)

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *