Місяць тому українці згадували примусових робітників нацистської Німеччини – остарбайтерів. 18 січня 1942 року перший ешелон з ними вирушив з Рейхскомісаріату Україна. Попереду їх чекали 3 – 5 років праці та поневірянь на чужині, а часто і на батьківщині, після повернення. Про невелике відкриття до цих роковин повідомили в Білицькому краєзнавчому музеї.
В обласних архівах, в тому числі в Полтавському, зберігаються десятки тисяч листів примусових робітників нацистської Німеччини. В основу цього фонду лягли трофеї з німецького поштового поїзда, який восени 1943 року, захопили червоноармійці. Тривалий час документи перебували у віданні спецслужб, а у 1956 році були передані до архівних установ, де зберігалися під грифом «секретно». З часом їх доповнили нові надходження, а фонд став відкритим для доступу громадян.
У Державному архіві Полтавської області фонд листів остарбайтерів нараховує понад 64 тисячі документів. З них 449 листів прямували до сіл сучасної Білицької селищної територіальної громади.
«Ми досліджуємо матеріали пов’язані з Біликами, що зберігаються в різних установах: музейних та приватних колекціях, архівних відділах, архівах, – прокоментував директор Білицького краєзнавчого музею Євгеній Калашник. В рамках цих досліджень було опрацьовано листи остарбайтерів з Біликів та прилеглих сіл, що зберігаються в Державному архіві Полтавської області. Це близько пів тисячі документів датованих травнем – вереснем 1943 року. Історія одного з цих листів нещодавно отримала продовження. Завдяки родичам, активним в соціальних мережах, нам вдалося встановити нащадків однієї адресантки – Марії Олександрівни Поберій та поспілкуватися з ними, а копія листа потрапила до хати на кутку Бугор в селі Кустолові Кущі – куди його було адресовано 80 років тому».
Марія Поберій 13 вересня 1943 р. писала до матері, Варвари Олександрівни [мовою оригіналу]: «Здрастуйте дорогі мої ріднесенькі, мамочка, сестричка, братік Гриша і бабушка а также всі родичі і знакомі. Дозвольте передати вам усім мій палкий скучний привіт із чужого далекого краю і бажаю вам всього найкращого у вашій жизні у чужій стороні. Я вас повідомляю що я пока жива і здорова, живу по старому. Роблю на фірмі прокладаємо путя їсти дають харашо 3 рази приварок 1 кг хліба на 2 дні і ще кой що, робимо 8 год із 7 до 3 гроші получаемо ну купувати пошти нічого. Постіль видали і одежу і обуву для роботи. Від вас я получила вже 11 откр. за які дуже і дуже дякую що ви мене незабуваете, получила 23 посилочки локші, ягід, сухарі, коржики і крохмаль защо мамочко я не знаю як вам дякувати ну дуже вас просю не плачте і нежуріця бережіть свого здоровя, а я жива буду вернусь і побачимось. З галію ми вмісті робимо, спимо і їмо. Досьвіданія всі мої рідненькі привіт усім дядям, тьотям, братам і сестрам хлопцям, дівчатам усім сусідам. Привіт галіним рідним ми обидві живі і здорові. Досьвіданія мамочко і всі рідні цилую всіх кріпко. Ваша дочка Маруся».
Про долю авторки листа розповів її син – Володимир Григорович Бибін. Марія Олександрівна Поберій народилася 2 серпня 1923 р. у с. Кустолові Кущі (нині Білицької громади Полтавського р-ну) у родині селян. Родина мешкала на кутку Бугор. Мати, Варвара Олександрівна, вірогідно народжена в кінці ХІХ ст., працювала в колгоспі. З її розповідей відомо, що в Голодомор 1932-1933 років селяни ховали хліб затоплюючи мішки з мукою в річці Ворсклі, до якої від хати Поберіїв було не більше кілометру. Брат, Григорій Олександрович, народжений у 1920 році, був кадровим військовим. У Другій світовій війні – старшина, командир взводу 259-ї стрілецької дивізії. Поранений 31 березня 1943 року поблизу хутора Роги Тарасівського р-ну Ростовської обл., загинув від ран 3 квітня. Марія закінчила три класи початкової школи, працювала в колгоспі.
У 1943 році Марію, з іншими молодими людьми, було вивезено на роботу до Німеччини. Сама вона розповідала, що працювала в сільському господарстві, у фермера (бауера). Про її роботу на виробництві стало відомо лише з листа, як і те, що працювала в польському місті Бейтен в таборі для остарбайтерів. Серед інших землячок, які проживали в тому таборі, Марію згадує у своєму листі Ганна Ярошенко [орфографію збережено]: «Я вам опишу з якими я дівчатами в місті, сплю і роблю живем як ті рідні сестрички одна, одній допомагаєм такі: Валя Ф., Маруся К., Катя Ф., Лена Б., Надя Б., Шура Б. і Куст-Кущі Галя Різник і Маруся Поберій і 4 горянські і 4 рубанівські і ще Варава Марія, а то всі чужі».
Як і більшість таких історій, ця не обійшлася без спогадів. «Бабуся розповідала, що якось загнала скалку і їй дуже боліло. Її гримаси помітив німецький солдат, дістав ніж, мабуть штиковий, вона злякалася дуже, розповідала, думала вб’є. А він зробив надріз видалив скалку з руки і підштовхнув, мовляв, іди», – переповів спогади онук Марії, Володимир Бибін.
Додому Марія повернулася в липні-серпні 1945 року, перед Днем народження. Про фільтрацію чи утиски після повернення Марія не розповідала. Влаштувалася на роботу в колгосп, але через деякий час звільнилася, щоб доглядати сліпу матір, Варвару Олександрівну. Вийшла заміж за Григорія Івановича Бибіна з кутку Поділ у Біликах. Подружжя народило двох дітей. Померла 13 серпня 1992 року та похована в Кустолових Кущах.
Згідно свідчень дільничного німецької поліції Остапа Романовича Піхулі, з його дільниці було вивезено понад 400 остарбайтерів. Вивозили головним чином молодь, у віці 14-18 років. Молоді люди працювали на виробництві, шахтах, лісоповалі та каменоломнях, а також у фермерському господарстві. Кожен їх лист – окрема трагічна історія. Один із них надійшов за адресою, до хати, яка була «до самої стріхи затоплена» у 1942 році та біля якої височіла осика, використана червоноармійцями у 1943 році як спостережний пункт.
Як повідомили в Білицькому краєзнавчому музеї, цей корпус епістолярних джерел готується до видання в тематичній книжці, присвяченій Біликам в роки німецької окупації.
«Вісті».
