Жорстока війна прийшла в Україну, Та ми згуртували нашу родину до Перемоги! (Віра Виборна)
Що для мене Полтавщина? Найрідніший благословенний край, свята маленька батьківщина, моя та батьківського роду. А ще – мої дорогі земляки, з якими життя назавжди поєднало в горі, і в радості. Кожна особистість, про яку я хочу розповісти, – це окрема сторінка життєдіяльності нашої дружної родини. Шанована і незабутня в людській пам’яті.
Першого лютого 2021 року була започаткована і перший раз вийшла в ефір передача українського радіо Полтава «Ваш день». Завдяки шановним ведучим Олександру Бобошку і Світлані Ісаєнко слухачі одержали можливість активного спілкування не тільки з професійними, мудрими та толерантними журналістами, які завжди готові до уважного, доброзичливого діалогу зі слухачами, які додзвонилися в студію. Завдяки професіоналізму ведучі змогли зі слухачів створити згуртоване коло добрих знайомих і друзів. Як би не склалося майбутнє, але завжди в пам’яті залишиться наше позитивне спілкування. Ніколи не забуду Віру Андріївну Виборну, мешканку села Яреськи Щищацької громади. Талановита перлина народної віршованої творчості. Щоразу під час прямих ефірів вона з трепетом, хвилюванням і безмежною любов’ю до України, подякою до ЗСУ, радує слухачів своїми самобутніми віршами – щирими й патріотичними. Нехай Господь дає Вірі Андріївні здоров’я, силу й наснагу для написання нових творів.
У кожного з моїх земляків різні життєві дороги, уподобання, але в кожному живе святий патріотичний дух любові, віри і надії, зігрітий безмежним бажанням волонтерської допомоги.
Живе в нашому селі проста й скромна жінка Людмила Кривенко, яка за 24 роки життя в Заворскло стала близькою й доброю сусідкою. Вона народила й виростила 11 дітей, має 24 внуків та онучок й дві правнучки. Заради двох синів, які перебували в ЗСУ і заради всіх славних синів і дочок, які виконують свій бойовий обов’язок, Людмила Олександрівна вже багато років разом із сім’єю волонтерить – плете сітки, кікімори, виготовляє окопні свічки, продукти харчування і багато іншого. Духовність матері й жертовність українки. І таких мільйони у нашій державі. Доземний уклін і найщиріша подяка.
Громада пишається тим, що на її території проживають, активно працюють на землі фермери, депутати Терешківської територіальної громади Сергій Олександрович Таран, Олександр Миколайович Чечель та Віктор Миколайович Бакулей з Писарівки. Їх життєвим кредо є безкорислива, самовіддана допомога всім, хто цього потребує. Це гідний вчинок кожної нормальної людини. І це не просто слова, бо практично в кожній сфері багатогранного життя громади – їх безпосередня пряма й дієва участь. Вже багато років вони своєю турботою віддають рідній громаді й дорогим землякам душу. Це постійна опіка над закладами освіти, медицини та культури, волонтерська допомога ЗСУ та ВПО, допомога малозабезпеченим мешканцям і ще вирішення багатьох різноманітних питань. Крім того, у Сергія Олександровича та Олександра Миколайовича – постійна робота в комісіях, спілкування з виборцями, які довірили їм представляти їх інтереси в сільській раді.
У Віктора Бакулея є своя особлива духовна зона турботи – писарівське чарівне лелече царство, яке він з такою любов’ю опікує вже близько двадцяти чотирьох років. Я впевнена і глибоко переконана – з такими трударями, патріотами рідного краю ніколи нам не будуть страшні жодні катаклізми, бо полтавському мужньому роду захисників нема переводу.
Інколи можна зі спілкування з оточуючими почути полеміку про соціальне і громадянське життя молоді. Я хочу привести надзвичайно добрий і позитивний приклад, який заслуговує найвищої відзнаки. Коли брат молодої писарівчанки Інни Володимирівни Бродової вирушив на фронт боронити Україну, вона вирішила – буде допомагати всім, чим зможе. І не тільки брату, а і його бойовим побратимам, бо чужих воїнів не буває. І почався активний трудовий фронт! Вона створила ініціативну групу, зв’язалася з волонтерським центром, який безпосередньо передавав бійцям продуктові посилки і не тільки. Жінки вкладають всю свою кулінарну, кондитерську майстерність, душу і серце, щоб воїни пам’ятали – вони не забуті і подумки завжди з нами.
Своїм волонтерським, патріотичним, людським відношенням молода мама двійнят – синочка і донечки, проявила себе мудрою, сильною, впевненою українкою – духовною і жертовною. Хай Господь береже її сім’ю і брата на фронті в ім’я миру, перемоги і добра.
Є люди, спілкуючись з якими відчуваєш доброзичливість, приязнь і їх фахову компетентність. Саме такою я побачила вперше завідувачку Писарівської публічної бібліотеки Аллу Петрівну Демиденко. І за роки знайомства моє враження ще більше поліпшується. Духовність в поєднанні з безмежною любов’ю до літератури дозволила їй за всі сімнадцять років роботи в бібліотеці створити справжній інтелектуальний клуб, куди з великим задоволенням приходять вдячні читачі. Я думаю, їх так приваблює не тільки Інтернет, цікаві книжкові новинки, газети та журнали. Їм також важливе і необхідне спілкування саме в бібліотеці, де самі стіни, оформлення інтер’єру, підхід до кожного відвідувача сприяє їх духовному вдосконаленню.
Ще в Писарівці є творіння розуму, рук і щирої любові до рідного краю Алли Петрівни – сільський краєзнавчий музей. Кожен експонат для писарівців – це зрима згадка про історію села, шанованих земляків. Раритетні знахідки, все те, що по-справжньому дороге і вартісне для історичної пам’яті села. Нехай в будинку культури цього чудового мальовничого села завжди горить теплий вогник небайдужості і любові до односельців, бо вони в цих стінах завжди бажані й очікувані гості.
Не тільки мальовничою природою, щедрими грибними врожаями славиться наш Головач. Вже більше семидесяти років гостинно зустрічає малечу дитячий оздоровчий заклад «Маяк». Його багатюща багатолітня історія заслуговує окремої розповіді, але він, слава Богу, живий і зараз перебуває на реконструкції.
Останні тридцять дев’ять років свого життя йому віддала Людмила Вікторівна Сердюк, дипломована педагогиня з університетською освітою. Здається, вона була в «Маяку» завжди, настільки прикипіла до нього душею та серцем і для місцевих жителів вже давно землячка, дорога й близька людина, шанована й авторитетна. Скільки дітей відпочило в «Маяку» за роки, навіть порахувати складно, але особливу хвилюючу пам’ять залишили вихованці шкіл-інтернатів та допоміжних шкіл Полтавщини. Їх було шкода безмежно і працівники табору намагалися створити для них максимально позитивний клімат в спілкуванні, пригощали їх домашніми овочами й фруктами. Я впевнена, що колишні відпочиваючі «Маяка» і дотепер з теплом у серці згадують час, проведений у цьому закладі. Коли почалася повномасштабна війна, «Маяк» з перших днів приймав та опікувався переселенцями, щоб якось полегшити їхнє життя. Людмила Вікторівна надавала мед з домашньої пасіки, а також продукти бджільництва для виготовлення окопних свічок. Низько вклоняюся перед Людмилою Вікторівною за її щиру, святу материнську душу, небайдужість до людської біди й негараздів, тепло і сердечність до чужого горя. «Маяк», як теплий вогник милосердя й добра, завжди готовий зігріти, простягти руку допомоги та підтримки, а коли закінчиться війна, з безмежною радістю зустрічатиме малечу, щоб подарувати незабутній цікавий відпочинок.
Свята поконвічна духовність завжди, навіть в найдраматичніші миті історії, була невід’ємною частиною характеру і сутності справжнього українця. Кожен час народжує свій голос, сильний, мудрий, гордий і ясний…Ці сонячні слова поетеси Марії Бойко яскраво говорять про те, що завжди є особистості, які силою свого творчого таланту, особистою індивідуальністю дарують нам тверду впевненість в тому, що в житті важливі всі – трударі, волонтери, журналісти, творчі постаті. Саме такого дорогого земляка, Віктора Петровича Кучера, подарувало нам колись мальовниче село Ватажкове. Він – заслужений працівник культури України, колишній директор Полтавського музичного училища імені М.В. Лисенка (Полтавський фаховий коледж мистецтв імені М.В. Лисенка). Сорок три роки Віктор Петрович подарував рідній альма-матер, де колись став професійним музикантом. Потім було навчання в Одеській державній консерваторії імені Н.В. Нежданової по класу валторни. Творчий заклад – місце, яке потребує особливого, нешаблонного відношення. За всі двадцять років на посаді директора (а це був щасливий і хвилюючий час) Віктор Петрович щедро дарував студентам свою увагу, допомогу і підтримку, а його щира турбота назавжди запам’яталася випускникам училища. Велике щастя – спілкуватися й навчатися під керівництвом такої особистості.
У 1994 році Віктору Кучеру за значний особистий внесок у збагачення культурної спадщини України указом Президента було присвоєно звання «Заслужений працівник культури України». У цей час Полтавське музичне училище було визнане одним з кращих навчальних музичних закладів. Останні роки своєї трудової діяльності наш славний земляк віддав музичному училищу. Бо хто, як не він, зміг би якнайкраще зафіксувати в спогадах, експонатах всю багаторічну унікальну історію музики, яка виростила й допомогла здійснити творчі плани талантам полтавського краю.
Сердечно бажаємо нашому дорогому земляку міцного здоров’я і всіляких гараздів. Нехай кожен день буде наповнений і зігрітий безмежною любов’ю рідних та близьких, пошаною і вдячністю полтавців та маленької святої батьківщини – рідного Ватажкового – і всієї нашої громади.
Отака моя розповідь про духовне й жертовне, коли щось віддаєш, одержуєш внаслідок набагато більше, бо сам собі не зможеш дорікнути за байдужість, цинізм, неповагу до людей, святої неньки України.
Земляки й односельці на перший погляд звично виконують своє життєве професійне призначення, але всередині кожного – міцний український стержень, з вірою, надією, відданістю тому, що кожного дня нам дає рідна земля, а ми, її діти, сьогодні, завтра і завжди, і з такими земляками, українцями, наша перемога беззаперечна. Наш дух і сила – нездоланні! Дякую всім, хто допомагав у створенні цього матеріалу.
Ольга ПЛАСТІНІНА, для “Вістей”
