19 століття стало періодом зародження жіночого руху у світі. Демократичний лад в Європі того часу надихнув українок поглянути на власні права з іншого ракурсу, побачити несправедливість та знецінення жіночої частини населення, їх цілковиту залежність від чоловіків. Лише у 80-роках 19 століття ідеологія жіночого руху поширюється Україною. А його зачинателькою на теренах України стала письменниця, видавчиня і громадська діячка Наталія Кобринська. Саме вона першою почала відстоювати інтереси жіноцтва, заклала основи нового світосприйняття й позиціонування жінки в соціумі.
Наталія Кобринська народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуя на Снятинщині (нині Івано-Франківська область). Вона походила із роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Попри те, що на той час доступ до освіти більшості жінкам був неможливим, Наталія змогла її здобути. А все завдяки приватним вчителям та батьку-священнику – Івану Озаркевичу (молодшому). Її дідом був уродженець Полтавщини Іван Озаркевич (1795-1854), який, оселившись на Снятинщині, розпочав свою священницьку діяльність, яку згодом успадкував його син.
Бібліотека батька Наталії Кобринської славилася на всю околицю, саме звідти маленька Наталя черпала знання. Окрім загальних наук і української мови, дівчина вивчала польську, російську, німецьку та французьку мови. Залюбки читала рукописи українських та світових письменників, філософів, ідеологів того часу.
Коли їй було 20 років, Наталія Кобринська одружується з композитором, теологом Теофілом Кобринським. Це був ідеальний союз двох споріднених душ. Чоловік підтримував будь-які прояви своєї дружини, погодився на шлюб без дітей, «звільнив» дружину від домашніх справ та, як і кохана, присвятив себе боротьбі за рівність (і це в той час, коли поняття «домашнє насильство» не існувало, як і чайлдфрі). Щасливі 6 років чоловік був опорою для Наталії, всіляко сприяв її самоосвіті, розвитку й громадській активності. Подружжя планувало спільну перекладацьку діяльність, зокрема праць, які стосувались жіночого питання.
Проте у віці 27-ми років Наталія Кобринська стала вдовою через раптову смерть чоловіка. Більше вона не виходила заміж і до кінця своїх днів одягалася переважно в чорне вбрання, за що її звали «чорна пані». Прізвище коханого Наталія увіковічнить у своїй письменницькій, видавничій та громадській кар’єрі.
Пережити складний життєвий період доньці допоміг батько. Щоб хоч якось розрадити Наталю й відволікти від болю втрати, Іван Озаркевич повіз її до Відня та інших європейських міст, де вона часто спілкувалася із письменниками. Зокрема, познайомилася з публіцистом, літературознавцем і громадським діячем Остапом Терлецьким. Він став рушійною силою її творчості, високо оцінивши майстерність усного слова Наталії, всіляко сприяв, аби вона взялася за перо.
Вмовляння не стали себе чекати й незабаром світ бачив дебютну повість Наталії Кобринської «Пані Шумінська», перейменовану згодом на «Дух часу». Це історія про багатодітну матір, діти якої не слідують традиціям і звичаям, а обирають власні життєві шляхи. Після успіху письменниця продовжує вдало поєднувати громадську діяльність з літературною.
У друкованому виданні Наталія Кобринська дебютувала у 1884 році, з іншим оповіданням «Задля кусника хліба», виданим за сприяння Івана Франка в журналі «Зоря». У ньому письменниця порушує проблему жіночої самотності і показує, що жінка не має матеріально залежати від чоловіка, а може здобути спеціальність і бути справді вільною.
Полеміка активістки стала впевненішою, Наталія заявляла про вільні права жінок – насамперед на вищу освіту. Час, проведений у Швейцарії, допоміг їй познайомитися з Михайлом Драгомановим, який давав поради, як підняти галицьке жіноцтво.
Подорожі, освіта, література та широке коло спілкування змусили Наталю зрозуміти, в якому становищі перебувають жінки. Тому у 1984 році у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) пані Наталія засновує перше «Товариство руських жінок». Ця подія ознаменувала початок організованого українського жіночого руху, якому належить визначальна заслуга у трактуванні проблеми рівноправності жінок і чоловіків, актуалізації ідеї ґендерної рівності.
Того ж року, 8 грудня, відбуваються перші загальні вибори. Саме цю дату вважають заснуванням українського жіночого руху, а сьогодні гендерні експертки пропонують відзначати цей день як день українського фемінізму.
Як зазначає письменниця-публіцистка Ірена Книш: «В цей день зала Станиславського Товариства «Руська бесіда» пережила незвичайну, просто революційну подію: прилюдний виступ жіноцтва для заснування своєї окремої жіночої організації в той час, коли правила доброї поведінки дозволяли жінці виступати прилюдно хіба на балах і, розуміється, під опікою старшої дами, коли то поява самотньої жінки на «Бесіді», в театрі чи бібліотеці зустрічала щонайменше здивування, а певніше – гострий осуд».
Наталію Кобринську цікавила боротьба за політичні права та економічне унезалежнення жінки, що його вона вважає головною умовою жіночої емансипації. У листі до Ганни Барвінок Наталя Кобринська пише: «Заміром моїм було розбудити жіноцтво і зібрати під штандартом найновішого літературного напрямку».
1890 року пані Кобринська ініціює внесення до державної ради петиції про можливість здобувати жінками університетської освіти. Крім того, вона популяризує ідею заснування спільних кухонь і «охоронок», які можна вважати прототипом дитячих садочків.
В активній боротьбі Наталії Кобринської стається справжній прогрес– спільно з Оленою Пчілкою в 1887 року за власні кошти видала альманах «Перший вінок», де було вміщено 49 творів різних письменниць. Це був один із перших таких жіночих збірників у світі. Він засвідчив наявність в українській літературі цілої плеяди талановитих жінок. Серед них – Леся Українка, Ганна Барвінок, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, Олеся Бажанська. Багато з них були активістками жіночого руху. Окрім прози й поезії у виданні публікувалися статті, присвячені проблемам становища жінок у суспільстві. Саме на цих сторінках пролунали вимоги надати жінкам право навчатися в університетах та гімназіях.
Наталія Кобринська писала про те, яким несправедливим є жіноче життя і про те, як його покращити, але найважливіше – вона писала про жіночу гідність, бо без неї немає свободи. У цих уявлення Наталія Кобринська випередила свій час. Її герої – живі й об’ємні, більшість її оповідань про шлюб, але зовсім мало – про любов.
Жіночий вибір Наталія Кобринська завжди розглядала в контексті соціального, а не особистого. Вона поєднала ідею соціальної справедливості та руху за права жінок. За це її багато критикували, проте в літературному колі в більшості – підтримували. Як видавчиня Наталя Кобринська планувала зібрати великий том, куди б увійшли розповіді письменниць та письменників про видатних жінок та їхню діяльність.
Зерно фемінізму в Україні було посіяно саме тоді, коли й усвідомлення того, що всі люди мають мати одинакові права незалежно від статі. І посіяла його Наталія Кобринська.
Особливої уваги вартує полеміка Наталії Кобринської з Кларою Цеткін, ініціаторкою заснування «інтернаціонального свята жінки» – 8 Березня. Клара була впевнена, що не слід відокремлювати жіночого питання, бо це не окреме питання, а варто було лише змінити капіталістичну систему й становище жінки в суспільстві автоматично зміниться. Наталія Кобринська ж була проти такої думки, пояснюючи, що запровадження соціалізму як такого не розв’яже жіночого питання. Як свідчить історія, вона не помилилася.
Наталія Кобринська мала великі задуми задля продовження своєї перекладацької діяльності. Задля цього в 1912 році вона відновила діяльність видавництва «Жіноча бібліотека». Проте Перша Світова війна зіпсувала її плани й торкнулась її особисто. У 1915 pоці її було заарештовано й звинувачено у шпигунстві на користь Росії. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника Андрія Чайковського, вона б опинилася в одному з австрійських концтаборів.
У 1918 pоці Hаталія Кобринська підготувала збірку «Воєнні новели», до якої ввійшли твори «Кінь», «На цвинтарі», «Брати», «Свічка горить», «Полишений» та досі не знайдені «Тіні», «Лист», «Чи случай», «З-під гуку гармат». У них авторка змальовувала своє бачення війни та її руйнівний вплив на життя простих людей.
Наприкінці січня 1920 року перша українська письменниця-феміністка померла. Поховали її у місті Болехові, де скінчився її земний шлях, а будинок її спалили через загрозу інфекції тифу. Імовірно у будинку згоріли й рукописи Наталії. Але не згоріла пам’ять про зачинательку жіночого руху в Україні.
Пізніше українські письменники Галичини видали збірку творів, присвячених пам’яті – «Першому українському борцеві за права жінки».
Вболівання й боротьба Наталії Кобринської за права жінок не лишилися марними, адже українські жінки таки рушило тією дорогою, яку показувала їм пані Кобринська. Ми завдячуємо їм тим, що маємо сьогодні. Тож, варто пам’ятати всіх жінок, які доклали зусиль, подекуди присвятили життя, щоб їхні наступниці самі вирішували – у що вдягатися, де вчитися, як заробляти гроші, народжувати чи ні, як жити, щоб почуватися щасливими.
Аліна ДМИТРЕНКО.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
