«Війна – це велике сито, яке просіює людей. Нормальних вона зводить один з одним», – вважає 45-річний капітан ЗСУ Олександр Кучін-Даценко з третьої окремої штурмової бригади. Мовив він це про волонтера Юрія Журавля з Чутівської громади, з яким випадково зустрівся на Донеччині, коли той відвозив 93-ій ОМБр чергову допомогу.
Війна, мов своєрідний лакмусовий папірець, ідентифікувала якості кожного і, зокрема, засвідчила, кому Україна геть не потрібна, а для кого вона, немов мати рідна, яку треба берегти, боронити і робити усе можливе для її захисту. Не гучними гаслами та красивими світлинами у вишиванці із-за кордону, а ділом.
Коли почалася війна, Олександр Кучін-Даценко жив у Будапешті. П’ятий рік вони з дружиною на той час перебували в Угорщині. Мали свої плани, мрії і задуми. Та війна перекреслила їх. Олександр, тільки-но запалало в Україні, полишив усе, поїхав додому і добровольцем пішов до військкомату. Інакше не міг, бо ж, зі слів його дружини: «Душа боліла, і совість би загризла». Тим паче, що армія – це його покликання і фах.
Народився Олександр восьмого травня 1978 року у Чутовому. Після закінчення місцевої школи вступив до Полтавського військового інституту зв’язку. Пригадує, що в дитинстві взагалі мріяв стати десантником. Тож військову справу обрав свідомо.
За розподілом потрапив у частину на Львівщину. Згодом служив на Закарпатті. Саме там, у Виноградові, знайшов свою долю – Тетяну. У 2005 році він звільнився з армії. Спочатку працював водієм-далекобійником, потім поїхав на заробітки за кордон.
Війна ж спонукала його знову стати в армійський стрій. Від її початку воює у складі третьої окремої штурмової бригади – добровольчому підрозділі, який сформували у перші дні повномасштабного вторгнення. Його засновник – перший командир полку «Азов» Андрій Білецький. Відбирали до лав підрозділу високомотивованих та сильних духом бійців, готових до постійного вдосконалення та важких боїв з ворогом на передовій.
Олександр – командир евакуаційної роти третьої штурмової бригади. За потреби виконує і роботу штурмовика. Дружина пригадала, що торік, навіть у день свого народження, чоловік брав участь у штурмових діях під Бахмутом.
«Наша бригада у січні 2023-го заїхала під Бахмут, а у листопаді вийшла. Майже десять місяців стояли там, утримували всю лінію оборони», – розповів Олександр.
За веселий норов, позитив і фіксування моментів життя на відео він отримав від побратимів позивний «Тік-Ток».
Олександр дуже високо цінує дух побратимства і особливу атмосферу, яка панує у бригаді: «Наші командири за нас горою стоять. Наші нас не продають». А от щодо всього іншого, то у військового своя думка.
У лютому третю штурмову бригаду терміново передислокували для підсилення українських військ у районі Авдіївки. Вона прикривала відхід наших з міста.
«Ми тільки-но вийшли з передової на відновлення. Думав у відпустку додому потрапити. А за декілька днів нас знову кудись почали перекидати. Ми їхали на своїх машинах, навіть не знаючи куди. Орки вже знали і чекали нас. Бо ж в Інтернеті хтось викинув інформацію, і навіть у Тік-Тоці поширилося, що третя штурмова їде на допомогу в Авдіївку», – з обуренням зазначив Олександр.
Тож замість відпустки – коксохімічний завод і вогняне пекло.
Заїхали, коли останні шляхи для заїзду в Авдіївку були вже «відрізані» ворогом. Дороги до міста знаходилися під вогневим контролем противника. У цей час позиціями, одночасно прихистком й укриттям від КАБів, артилерії, фосфорних снарядів ворога став Авдіївський коксохімічний завод.
«Ми джипом поїхали оцінити дорогу. Залетіли до пацанів 110-ої, які чотири місяці були на коксохімі під шаленим тиском: «Хлопці, третя штурмова за вами». А у них – сльози на очах, бо ж настільки були морально убиті, думаючи, що їх кинули», – розповів Олександр.
Бійці третьої штурмової до останнього вели безперервні бої та не дозволяли окупантам замкнути кільце оточення, евакуювали важкопоранених під розриви снарядів, не втрачали бойового духу, виконували свої завдання до самого відходу з міста.
Бригада відійшла на підготовлені позиції на околицях Авдіївки та вирівняла лінію фронту і нині продовжує відбивати штурми й не дозволяє окупантам здійснити прорив углиб зайнятої оборони.
За цими зведеннями – титанічна праця військових і нелюдські умови.
«Після того, як в Авдіївці коридор дали, я перший раз помився, коли приїхав у Чутове, – зізнається військовий. – Ми там стоїмо: шахти, терикони. З водою проблеми. Спробуй її купити – 50 гривень за літр питної. Технічна фільтрована – з якимись домішками. Хлопці випрали були свій одяг – і у багатьох алергія пішла».
Обурюється він і з того, що під час війни деякі люди умудряються наживатися. Так, автомобілі для військових – це розхідний матеріал. «У мене це уже третя машина, – каже Олександр. – Ми їх купуємо з хлопцями за свої гроші. Здивувався, коли познайомився з хлопцем, який переганяє з Європи автівки. Він мені запропонував її безкоштовно. Лише відремонтувати зосталося. У нас же їх перепродують».
То як тут знову не згадати про сито війни, яке просіює людей?
А Олександр Кучін-Даценко радів можливості побувати на рідній Чутівщині. «Немов у дитинство поринув», – посміхався та усе знімав собі відео на телефон, підтверджуючи свій позивний.
Оксана ЧЕРКАС, для «Вістей»
Фото авторки.
