Дивно нині чути про «місце жінки – на кухні» чи про берегиню сімейного затишку і вогнища. У час, коли тисячі українських чоловіків захищають та відвойовують свою землю на полі бою, жінки – матері, сестри, дружини – й справді чекають їх вдома, але вони ще й піклуються про дітей і волонтерять. Так само тисячі жінок (за даними Телеграм-каналу Military Media Center, понад 45 тисяч) служать у лавах Збройних сил України: стрільчинями, мінометницями, снайперками, танкістками, артилеристками, тощо. Сьогодні чимало жінкок займають і керівні посади у війську.
Проте так було не завжди.
У час, коли народилася Олена Степанів (1890 рр), відома нам четарка Української Галицької Армії, роль жінки була визначена наперед – домашнє господарство й виховання дітей. Однак їй судилося здобути офіцерське звання і стати першою в світі жінкою, котру офіційно зарахували на військову службу.
Олена була найменшою донькою в сім’ї священника Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори. Іще з малих літ виявляла цікавість до навчання. Вищу освіту здобула у Львівському університеті, на філософському факультеті, вивчаючи історію та географію.
Саме «Пласт» (скаутська організація, спрямована на патріотичне виховання) посів важливе місце в житті майбутньої воячки. Там вона вчилася стріляти, вивчала теорію військової справи, опановувала медицину.
Почалася Перша світова війна. Олена Степанів вирішила піти на фронт. Однак на той час зробити це було не так просто. Випробуванням став похід до фотографа, аби зробити фото для військового квитка. Олена змушена була приховати стать, але фотограф впізнав у ній жінку і доніс жандармам.
Однак вона не зупинялася і намагалася потрапити на фронт. У відповідь чула, що «жінкам там не місце». Така риторика влади дратувала Олену й вона звинуватила її у дискримінації. У своїх промовах Олена вже тоді голосно говорила про роль жіноцтва у рівноправній боротьбі за українську державність.
І таки домоглася свого.
«Не мала найменших полегшень, ні привілеїв порівняно з рештою товаришів (…) Я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю», – згадуватиме пізніше Олена Степанів.
За кілька місяців війни у боях під горою Маківкою офіцерка Олена Степанів отримала першу бойову нагороду – медаль «За хоробрість». Це була одна з вищих військових нагород Австро-Угорської імперії Габсбургів. А ще Олені Степанів було присвоєне офіцерське звання «хорунжий». У пресі Олену згадували не як санітарку, а як воячку, що викликало ще більший подив та інтерес, особливо в росіян. Того ж року, під час бою під Лисовичами на Болехівщині, Олена разом із військом потрапила до російського полону.
Наступні два роки Олена Степанів провела в Ташкенті, а, повернувшись додому, знову стала до боротьби – в Українській Галицькій Армії.
Маючи можливість емігрувати, вона обрала «залишитися зі своїм народом». Її арештували й звинуватили у зраді Батьківщини, у зберіганні націоналістичної літератури, добровільному вступі до лав українських січових стрільців та наостанок – у шлюбі з полковником армії УНР Романом Дашкевичем. Вироком для Олени стали Мордовські табори, де вона пробула 7 років.
Тяжка праця зламала фізичне здоров’я жінки. Померла Олена Степанів 11 липня 1963-го від раку – вже у Львові, де проживала з єдиним сином Ярославом Дашкевичем, який відбував заслання разом із нею. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові. На честь Олени Степанів названа Львівська гуманітарна гімназія, вулиці, а в Івано-Франківську на її честь встановлено пам’ятник.
«Легендарна жінка-воячка» – така слава про Олену Степанів ходила ще за життя. Її ім’я знали не лише в Україні, але й в Європі. Вона була зіркою серед військових, хоча сама себе такою ніколи не вважала.
«Величаєте мене героїнею і тому ніяково мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я виконую лише обов’язок свій… з любові до України взяла зброю та пішла у поле, фізичною силою бити ворога. От і все».
Образ Олени Степанів як героїні виник у Першій світовій. Аж от, за 100 років від початку її служби, вже у новій війні з росією, постать воячки знову надихає жінок боронити Україну.
Підготувала Аліна Дмитренко за матеріалами Інтеренет-джерел.
Фотоколажі Аліни Дмитренко.
Матеріал виготовлено за підтримки Волинського прес-клубу.
