Віковічне ярмо поневолення, спотворення національного світогляду, відлучення від традицій, звичаїв, культури свого народу, тотальна русифікація російської імперії, потім – радянського союзу, загнали ім’я видатної української педагогині Софії Русової у безвість на довгі роки. Через десятки років безцінні надбання цієї видатної жінки у галузі педагогіки, дошкільної освіти, літератури, культури, політології стали дороговказом єднання української нації, яка, на думку Софії Федорівни, народжується біля дитячої колиски.
Українська педагогиня, письменниця, літературознавиця і громадська діячка, одна з організаторок фемінізму в Україні – не повний перелік регалій, з якими ввійшла в історію Софія Русова.
Народилася Софія Русова 18 лютого 1856 року в родині генерала шведського походження Федора Ліндфорса та доньки генерала наполеонівської армії Жанни Жерве у маєтку, розташованому в Олешні Чернігівської губернії.
На формування світогляду маленької Софії великий вплив мала няня-українка, яка змалку знайомила дівчинку з українською культурою, співала народних пісень, розповідала про поневолення російською імперією українського народу. Шведсько-французьке походження не завадило Софії Русовій досконало опанувати українську мову, глибоко пізнати духовність і традиції. Коли дівчинці виповнилося 5 років, сталася знакова історична подія – відміна кріпосного права. Софія дуже добре запам’ятала той день і усе своє подальше життя присвятила боротьбі за права українського народу, освіту, патріотичне виховання.
У віці 9-ти років Софії довелося переїхати жити до Києва, де вона здобула освіту в Фундуклеївській гімназії та згодом увійшла в українське патріотичне середовище Лисенків. Саме там і починається її перша спроба вчителювати, де вони разом із сестрою відкрили перший у Києві дитячий садочок і позашкільну освіту для дорослих. Із 1879 року Русова почала вчителювати в Олешні. Вона займалася просвітницькою та літературною діяльністю: допомагала в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі Крім того, працювала повитухою й вела культурно-освітянську роботу.
Починаючи з 1881 року пані Софія постійно перебувала під наглядом поліції через зв’язки з революційними колами. Патріотку України неодноразово ув’язнювали. Впродовж трьох місяців її чоловік сам виховував трирічного сина Михайла та півторарічну донечку Любу, коли дружина сиділа в тюрмі, носячи під серцем молодшого сина Юрка. Ув’язнювали їх і разом із чоловіком . За життя родина змінила багато місць проживання: невеличкий хутір на Чернігівщині, Одеса, Херсон, Харків, Полтава. Незважаючи на це, Русова знаходила можливість долучитися до громадської роботи, організовувала підпільні школи та прилюдні народні читання.
Революція 1905 року дає поштовх та надію, що Україна таки зможе визволитися з пазурів російської імперії. Інтелектуалка Софія Русова починає працювати в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови. За її ініціативи скликається з’їзд народів російської держави, де зачіпають питання надання повної автономії кожному народу в економічному і культурному житті, створення шкіл для всіх народів з рідною мовою навчання.
Софія Русова також відзначається як громадська діячка, яка підтримувала фемінізм. В її житті можна простежити діяльність, спрямовану на підтримку жінок. Вона була викладачкою та професоркою на Вищих жіночих курсах, однією із засновниць освітянського журналу «Світло».
Письменниця також активно підтримувала та висловлювала свою думку щодо захисту української мови. На першому всеросійському жіночому з’їзді, який відбувся в січні 1913 року, підняла питання про те, щоб навчання відбувалося рідною мовою.
На цьому культурні та громадські здобутки Софії Русової не закінчуються. Вона була членкинею Української центральної ради, головою Всеукраїнської учительської спілки, у 1919 р. очолила культурний сектор громадсько-політичної організації «Союз Українок». Наступного року обійняла посаду голови Української національної жіночої ради.
Ми завдячуємо Софії Русовій, яка жила ідеєю створити національну систему освіти. Щоб школи та дошкільні заклади освіти були функціональними та відповідали потребам країни. Сучасна освіта вкладає ідею індивідуального підходу та поваги як головний мотив для виховання справжньої особистості, на чому наголошувала культурна діячка ще за своїх часів.
«Намагання всіх народів до забезпечення своєї власної державної й культурної незалежності навертають їх до національної школи, бо усім уже зрозуміло, наскільки нація, яка пройшла через таку школу, буде дужчою другої нації, яка її не проходила», – писала Софія Русова.
Навесні 1921 року Софія Русова із онучкою Олею виїхала до Чехословаччини. Та навіть за кордоном вона продовжила свою діяльність: заснувала Національну раду українських жінок (НРУЖ) у Празі; співпрацювала з науковими установами української громади Чехословаччини; займалася перекладами різних іноземних текстів та спілкувалася з українськими політичними діячами. У Празі вона засновує Український педінститут, очолює жіночу Українську Раду, бере участь у різних міжнародних жіночих конгресах. Софія Русова видає підручники «Теорія й практика дошкільного виховання», «Географія. Європа. Позаєвропейські країни». Та одним із найголовніших завдань для українки залишалася пропаганда ідеї незалежності України. Завдяки клопотанням цієї жінки надходила гуманітарна допомога дітям України, які голодували.
Софія Русова писала у своїх працях: «Народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть»; «Держава, яка через ті чи інші обставини дійшла до руїни, може з неї врятуватися, коли добре організує єдину, від низу до гори, національну школу”.
Особливого значення надавала пані Русова рідній мові як могутньому засобу загального розвитку дитини. Спираючись на наукову спадщину Олександра Потебні, вона розглядала рідне слово, мову як джерело неповторного, національного світобачення, як систему, в якій фіксуються особливості сприймання і відображення дійсності, зокрема специфіка її художньо-образного осмислення.
Ці тези з новою силою звучать у теперішні дні, коли ворог нищить Україну під приводом захисту жителів «ісконно русскіх зємєль», які є носіями російської мови та культури. І хто знає, чи посміли б вбивці з рф нападати на країну, згуртовану державною мовою та національною освітою, яка б з дитинства формувала патріотичне суспільство на усій території – від Львова й до Луганська.
Ще у минулому столітті Софія Русова мала концепцію розвитку української національної школи, стверджуючи, що нація народжується коло дитячої колиски, що тільки на рідному ґрунті, серед рідної природи, пісні й слова здатна вирости національно свідома людина.
Саме за це все своє життя боролася педагогиня-патріотка Софія Русова. Останні 20 років свого життя вона мешкала в Празі, де померла 5 лютого 1940 року. Похована вона на Ольшанському кладовищі, неподалік могили відомого українського поета Олександра Олеся. У рідному селі Софії Русової заснували музей та проводяться науково-практичні конференції, присвячені річницям із дня народження української громадської діячки. Останній день вересня в освітніх закладах відзначається як День Софії Русової – просвітительки, берегині здобутків української культури, громадської діячки, палкої поборниці збереження й розвитку української мови, подвижниці розбудови національної системи освіти і виховання.
Владислава ЗАБАРА, Єлизавета КАРПЕНКО для «Вістей».
Цікава стаття, жінки завжди були і є носіями передових нових течій у всіх сферах життя.
lаrisadmitrakobas@gmail.com
Уважно та з великою цікавістю прослухала спогади пані Русової та вписала в свою добірку визначних людей .
Особистість ,безумовно,історично непересічна,а спогади написані толерантно, доброзичливо,не зважаючи на всю трагічність подій та безліч невдячності з боку тих,кого просвітлювала,так звані ” народні маси”…
Події 1917-1921 років в Україні мають тотожність з трагічним сьогоденням,події якого й зараз загрожують втраті державності через злочинний вибір насєлєнія в 2019 році.
Трагедія нації,що обирає ЗАЙД ІНШОРОДНИХ ТА ЗЛОЧИНЦІВ…