ВОНА сідає за кермо впевнено, з посмішкою, наче робить це усе життя. І справді — водійка Супрунівського старостинського округу Полтавської територіальної громади Інна Пащенко ще з дитинства знала, що дорога — її стихія.
— Коли вже діставала до педалей, мені було років десять, — згадує жінка. — Тато розповів, що до чого, і давав їздити місцевими полями. Він був водієм, працював на різних автівках, а я, дивлячись на нього, мріяла колись теж тримати кермо. Пам’ятаю, як мама забирала мене з садочка, а дорогою ми зустрічали трактор, яким керувала місцева жінка — тітка Ніна. Це мене захоплювало!
Дитяче захоплення згодом переросло у справу життя. Після закінчення інституту, шукаючи себе, Інна Олександрівна пішла в автошколу — і з першого разу склала іспит. Спочатку працювала у лабораторії ветсанекспертизи, але через двадцять років вирішила змінити кабінет на кермо. Коли їй запропонували роботу водійки, навіть не вагалася — «це моє, це те, що я люблю!»
Перший робочий день запам’ятався особливо. Усі старостати Полтавської територіальної громади отримали нові автомобілі. Начальник відділу, вручивши ключі від Renault Duster, здивувався, коли Інна просто сіла за кермо й упевнено виїхала з двору міськради. Та вже невдовзі почалася повномасштабна війна, і службове авто забрали для потреб армії. Жінка отримала іншу машину — старенький «Сенс», який громада купувала ще до об’єднання.
— Хоч немає підсилювача керма і важко виїжджати з паркування, але я не скаржуся, — каже Інна. — Найбільше мені подобається, що не сиджу в кабінеті, а за кермом!
Інна Пащенко — не просто водійка. Від перших днів війни Інна очолила волонтерський загін «Супрунівська козачка», який активно допомагає Збройним силам України. Після робочого дня жінка пересідає зі службової автівки у власну й вирушає в місто — по матеріали для маскувальних сіток, які з односельцями плетуть для фронту.
— Коли втомлююся, згадую слова вдячності наших захисників. І розумію, що маю силу рухатись далі. Бо ми — вдома, ми маємо спокій і тепло. А вони — у небезпеці, — говорить вона. — Тому моя друга зміна починається після основної роботи. Інна Олександрівна — дружина й мама трьох дітей. Каже, що сім’я — її тил і натхнення. А відновлювати сили допомагає домашній улюбленець Барвінок — грайливий песик, який завжди зустрічає її з роботи, радісно біжить до авто і застрибує на пасажирське сидіння.
Колись родина любила їздити на море, у Крим, до Азовського узбережжя, але зараз мир і відпочинок знайшли вдома — біля ставка, серед ялинок, які самі посадили. Тут вони купаються влітку, відпочивають і просто дихають спокоєм.
Жінка не приховує, що стан доріг у громаді далекий від ідеального, але додає: « Ми всі бачимо, що зараз важко. Я згодна їздити по ямах, аби лише наші захисники мали все необхідне. Та прикро, коли водії забувають про безпеку, особливо на відремонтованих ділянках. Може, досить вимагати «лежачих поліцейських» — давайте просто дотримуватися правил. Її життєвий девіз простий: «З Божою допомогою — все буде добре!».
— Як водійка, мрію, щоб авто не ламалось, — усміхається Інна. — Як волонтерка — щоб Україна перемогла і наші воїни повернулися додому. А як людина — щоб людство схаменулося, жило без війни, без зазіхань на чуже, навчилося не нищити, а берегти Землю. Наостанок вона звертається до колег-водіїв із теплими словами: — Бажаю легких маршрутів і рівних доріг. Хай світлофори завжди “бачать”, що ви поспішаєте до рідних, і горять лише зеленим. Нехай ваші автівки будуть партнерами, а не джерелом несподіванок. І хай кожен рейс завершується з вдячною посмішкою в очах пасажирів і з гордістю у ваших серцях. Ні цвяха, ні жезла! …Так говорить Інна Пащенко — жінка, водійка, волонтерка, мати й справжня українка, яка своїм прикладом щодня доводить: кермо в надійних руках, коли в серці — любов і віра.
Юлія ШАБЛЯ
