Війна – це завжди страждання, втрати та біль. Хіба могла ще рік тому звичайна полтавська родина уявити, що все це у їхню домівку принесе «русскій мір»!? І як би далеко чи близько не лунали вибухи, проходила лінія зіткнення, всі українці відчули стрес від того, що відбувається.
Тільки уявіть: настав Новий 2022 рік, люди вже будують подальші плани, мріють та щасливо живуть. Але раптом все змінюється й життя перетворюється на виживання, а тих, кого любиш назавжди забирає війна.
Сергій Биба восени 2021 року тільки-но повернувся додому з довгострокового відрядження. За час, що провів в іншій країні чоловік дуже сумував за родиною, тому Новорічно-Різдвяні свята вже традиційно хотів провести в колі найближчих. Про таких як він кажуть «мав золоті руки», і справді, чоловік добре розумівся в будівельній галузі, мав професійний досвід в цьому. Цій роботі чоловік присвятив більше 15 років свого життя.
Дружина Сергія Людмила Биба розповіла, що повернення батька з заробітків завжди з нетерпінням чекали їхні діти.
«Серьожа щоразу, коли приїжджав додому, дарував мені троянди, а дітям привозив подарунки. Увагою нікого не обділяв, так сильно він нас любив, а ми – його», – пригадує вона.
Сім’я Биба від початку свого створення проживала у рідному смт Білики. Там Сергій та Людмила навчалися в сільській школі, мали спільне дитинство й друзів. Згодом чоловік поїхав навчатися до Харкова, де вступив у національний університет радіоелектроніки. Початок 2000 року та наступний ознаменувалися радісними подіями: спершу – їхнім одруженням, а згодом й народженням первістка Богдана. Минали роки, та чоловік ніколи не полишав думки про другу дитину. І з різницею у 16 років у подружжя народився ще один синочок – Єгорчик.
Щоб захистити їх, Сергій й пішов добровольцем на війну проти росіян. Його дружина згадує, що ще 2014-го року чоловік пообіцяв битися за Україну в разі повномасштабного вторгнення. Але по-новому ці слова сприйняла лише тепер.
«З екранів телевізора ми чули про можливий наступ, але ж вірити не хотілося. Ми й уявити не могли, що росіяни вторгнуться й так нахабно зайдуть на наші землі, ніби до себе додому. З самого ранку про війну нам повідомив старший син Богдан, який на той час навчався у Харкові й чув усі страшні вибухи, що лунали навкруги», – каже жінка.
Без роздумів Сергій пішов захищати спокій своїх рідних, як і обіцяв 8 років тому. росія, в якій раніше працював чоловік, в один момент перетворилася на його ворога, а він як свідомий українець почав ненавидіти окупантів.
«Попри те, що Сергій їздив до росії й мав там роботу, але він її ніколи не любив. У його серці було місце лише для України та його маленької Батьківщини – Полтавщини. А на всі загальноукраїнські свята він обов’язково одягав вишиванку. Він часто повторював: «Де б я не їздив, але жити хочу тільки тут», – згадує Людмила.
І чоловік впевнено йшов до цієї мрії – невдовзі купив земельну ділянку, на якій мав би розпочати будівництво власного будинку, доглядав за молодим садом – одним з його багатьох захоплень. Людмила пишається здобутками Сергія – їхній сад красувався на всі Білики різноманіттям фруктів. Адже чоловік полюбляв експериментувати й вирощував крім малини та полуниці, ще й ківі, хурму, гранат; особливо полюбляв доглядати за виноградом.
Всі, хто знав особисто Сергія згадують його як надзвичайно позитивного, вірного та компанійського чоловіка.
«Якщо комусь з рідних чи друзів потрібна була допомога – він завжди відгукувався, – каже Людмила. – Любив розповідати анекдоти, знав їх безмежну кількість. В колі знайомих був «позитивчиком», ніколи не давав сумувати. Обожнював відпочивати на природі, ловити рибу. Коли Крим ще не був анексований, ми часто їздили родиною до моря з наметами. Це були найщасливіші роки».
Втім лютий 2022 року перекреслив радісні спогади родини. З перших днів великої війни Сергій Биба добровольцем записався до місцевої роти охорони. Рішення чоловіка стало неочікуваним для Людмили, адже він ніколи не служив в армії й не мав військової підготовки.
«Звісно таке його рішення я не відразу привітала. Але ж бачила, що коїться в країні, тому з біллю в душі підтримала. Бо знала, що він це робить заради наших й усіх українських дітей. Старшому сину Серьожа говорив: «Живіть, гуляйте, радійте, кохайтеся, а ми на війні самі розберемось», – пригадує слова чоловіка його дружина.
З розформуванням роти охорони, чоловік потрапив до військової частини А 4467 у м. Полтава, де з червня по липень проходив військові навчання. Після – на посаді кулеметника першого стрілецького відділення першого стрілецького взводу другої стрілецької роти Сергій Биба з позивним «Малиш» ніс службу в Чернігівській області поблизу кордону з Білоруссю. Зі слів його дружини, чоловік свої захоплення у мирному житті переніс на воєнне сьогодення. Будучи на Чернігівщині, разом з побратимами – ловив рибу, збирав гриби, готував їм українські страви в польових умовах.
4 жовтня 2022 року військового направили на Донеччину. На жаль чоловік там прослужив не довго, через 10 днів він загинув під час боїв біля селища Курдюмівка. Чоловік Людмили не розповідав їй всіх подробиць свого місцезнаходження, єдине, що знає жінка – Сергій «бачив Бахмут».
«За час перебування на території Донецької області до Серьожі неможливо було додзвонитися, – зізнається Людмила. – Ми говорили, тільки коли він сам вмикав телефон й знаходив кілька секунд, щоб сказати, що все гаразд. Зазвичай ми розмовляли в конкретні години в період з 18:00 – 20:00 години. 13 жовтня навіть мали змогу поспілкуватися більше, аніж завжди – того дня він телефонував нам тричі. А вже 14 жовтня, коли українці відзначали День захисників та захисниць нашої країни, я все чекала його дзвінка, щоб привітати. Але так і не діждалась….».
15 жовтня сумну звістку Людмилі принесли працівники Полтавського РТЦК та СП. Так вона дізналася, що її чоловік загинув внаслідок міноментного обстрілу. Разом з Сергієм Бибою того дня поліг й його земляк – уродженець Полтавщини Ярослав Капко, який перебував у тому ж окопі, що й Сергій.
Рідні Сергія, друзі та знайомі родини важко переживають його загибель.
«Він для мене був не просто чоловіком, а в першу чергу, другом, інколи й психологом. Я завжди відчувала його підтримку, він заряджав мене на позитив, заспокоював, коли це було потрібно. А зараз дуже важко вчитися жити далі, але вже без нього. Інколи таке почуття, що нас обох вбили, тільки він помер, а я «забула померти» і просто існую для дітей. З його втратою ніби обвалилась «стіна», яку ми будували всі 22 роки», – ділиться наболілим дружина загиблого Героя.
Жінка додає: перебуваючи на передовій, чоловік мріяв швидше знищити російських окупантів та повезти сім’ю у знову український Крим.
Попрощалися із 43-річним Сергієм Бибою 18 жовтня у його рідному селищі Білики. Він став першим загиблим Героєм, якого поховали на Алеї Слави центрального кладовища.
«Коли нас запитали: чи не проти будемо, щоб Сергій «відкрив» Алею слави ми без зайвих роздумів погодились. Адже він загинув як військовий, як наш Герой і захисник», – розповіла Людмила Биба.
Жінка зізнається, що їй важко жити з таким болем й намагатися не зломитися. Хоч трішки втамувати біль втрати їй допомагає спілкування з такими ж жінками з різних регіонів України, які втратили на війні своїх коханих. Вони створили закриту спільноту «Ми разом», де допомагають одна одній пережити чорні дні.
Фото захисника Сергія Биби поповнило Стіну пам’яті, що біля Михайлівського золотоверхого собору у Києві. Рідні ж полеглого просять Президента Володимира Зеленського присвоїти йому почесне звання «Герой України» (посмертно). Нині петиція набрала 2051 голосів (на момент опублікування статті) з 25 тис. необхідних. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
«Життєвий шлях Серьожі, його дії та громадянська позиція заслуговують на цю найвищу державну відзнаку! Я вважаю, що всі наші захисники, які з перших днів війни захищають нас – безумовно Герої. Тим воїнам, які нині своїми спинами закривають Донецький напрямок, щоб ми на Полтавщині могли продовжувати жити, – честь і шана», – поділилась жінка.
А днями Людмилу сповістили – її чоловіка-Героя відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, що неймовірно важливо для його дітей.
Аліна ДМИТРЕНКО.
Фото Людмили Биби.
