Зараз на фронті більше 45 тисяч жінок захищають нашу країну від ворога. Це сильні люди, в яких є свої цінності й непереборне бажання вибороти для України свободу й незалежність. Ці жінки зараз – у самому пеклі війни, а вдома – діти, батьки, родичі, які завжди чекають на їх повернення. Попри страх, біль та небажання рідних, вони вирішили, що на фронті принесуть більше користі. Однією із таких відважних жінок є Оксана Петрасюк, історію якої ми розкажемо.
– Пані Оксано, розкажіть про себе. Як жили та ким працювали до повномасштабного вторгнення?
— Мені 38 років, я – мама прекрасного сина Дмитра. За освітою – медик. Свою карʼєру розпочинала в обласній лікарні медичною сестрою травматологічного відділення, потім обійняла посаду старшої медичної сестри. Маю вищу освіту – вивчала фармацевтичний менеджмент, а також публічне управління та адміністрування на економічному факультеті. Останнім часом працювала заступницею директора з медичної частини Бородянського психоневрологічного інтернату. Маю маму та двох братів. Старший брат працював у поліції до повномасштабного вторгнення, в подальшому теж став на захист нашої Батьківщини, брав участь у бойових діях у Київській області, на Запорізькому напрямку, у Бахмуті. Середній брат – учасник бойових дій, бере участь у захисті України з 2015 року.
— Як ви потрапили на війну? За власним бажанням чи вас призвали у військо? Як до цього рішення ставляться рідні?
— Мені прийшла повістка, зʼявилась до військкомату, пройшла комісію та розпочала свою службу у військовій частині 3027, у підрозділі медичного пункту. Я вважаю, що тут моє місце і тут я більше принесу користі. Моя мама та дитина були проти, щоб я вступала до лав НГУ. Коли я мала їхати на схід, пішла на ганебний вчинок – збрехала мамі та сину, що їду в напрямку Чернігова на навчання, щоб мама спокійніша була. Так, як в мене двоє старших братів на сході, та й ще донька – туди… Середній брат Саша вже тоді був поранений і йому я теж не надала інформації, що я вже знаходжусь на сході України. Володів інформацією тільки старший брат Михайло. Я його не бачила десь пʼять місяців і по приїзду ми нарешті зустрілися у Словʼянську. Старший брат теж злився на мене, забороняв, а при зустрічі сказав: «Привіт, мій маленький воїн. Я знав, що ти невгамовна, але не настільки».
— Як до вас ставилися колеги та військові чоловіки на початку служби? Чи змінилося їхнє ставлення?
— Мої побратими з першого дня моєї служби ставилися до мене, як до своєї молодшої сестри. Поважають та оберігають. Вони в мене найкращі!
— Чи не було випадків домагань або дискримінації з боку чоловіків?
— Ні, не було.
— Які очікування у вас були та яка реальність на вас чекала? Адже фронт – не лікарня.
—Так, згодна. В лікарні гідні умови праці. Коли вивозиш бійців – умови екстремальні. Але методика лікування практично однакова. Я працювала на медичній евакуації – тобто вивіз поранених бійців з бойової зони.
— Чи складно вам емоційно від того, з чим доводиться стикатися майже щодня? Якими способами намагаєтеся себе заспокоїти?
— Емоційно буває по-різному. Заспокійливе для мене – це моя родина.
— Чи були випадки, коли вам говорили щось на зразок «жінці не місце на війні»?
— Звичайно! Перш за все, таке казали чоловіки, вони стверджували, що я не справлюсь з поставленою задачею. Але коли побачили в ділі – змінили свою думку.
— Розкажіть про найскладніший для вас момент на війні? Можливо це пов’язано з побутовими умовами проживання?
— Це туга за своєю родиною. Комфортних умов там не було. Постійні переїзди з будинку до будинку, якщо його можна назвати будинком (без вікон, без дверей). Але комфорт – на війні не головне. Я знаходилась там у літній період. Душ на вулиці, їсти було що та головне – не холодно. Але дошкуляли миші! Вони були скрізь, а найбільше в бліндажах.
— Чи є у вас морально тяжка історія, пов’язана з вашою службою, можливо, ситуація, до якої ви точно не були готові?
— Так, це побратим, медик… Ввечері ми з ним познайомились, поспілкувалися, а на наступний день, в другій половині дня повідомили, що він «двохсотий»… Побратима більше немає.
— Я думаю, що у вас трапляються і позитивні моменти, тож розкажіть і про них.
— Позитивні моменти – це коли врятований боєць надсилає голосове повідомлення зі шпиталю і повідомляє, що з ним все добре та говорить слова вдячності, що я і мій водій – найкраща евакуаційна група.
“Вісті”
Фото з особистого архіву Оксани Петрасюк.
