13 березня, 20 років тому, перестало битися серце полтавського поета та вчителя Івана Арсентійовича Переломова. Пішла з життя людина, яка мала неспокійне, щире і добре серце. Ще й досі відчуваються його кроки, його голос, його спів.
Народився Іван Переломов 24 лютого 1943 року на Пирятинщині, у селі Вишневе. Закінчив Харківецьку середню школу. Працював різноробочим, маляром, навчався у Запорізькому педінституті. Із 1967 року працював вчителем української мови та літератури у школах Полтавського району, прищеплюючи учням любов до поетичного слова.
Очі Івана Арсентійовича завжди випромінювали тепло та ніжність, адже він так щиро любив людей, особливо дітей (був вчителем від Бога). Діти відповідали йому взаємністю. Іван Арсентійович дуже любив рідну Україну, якій присвятив багато своїх віршів. Він друкувався в районній, обласній, всеукраїнській пресі, його вірші увійшли до колективних збірок «Сівач», «Самоцвіти», до особистої збірки «Волошковий вогонь». Його ім`я знайоме й читачам «Вістей», а голос часто звучав і на полтавському радіо (був позаштатним кореспондентом, членом Полтавської спілки літераторів). Проживав у селі Копили Полтавського району.
13 березня 2003 року душа Івана Арсентійовича відлетіла у Вічність… Не вистачає його тепер сім’ї, рідним, всім тим, хто поважав та любив його.
Пам’ятають його і у Вацівській загальноосвітній школі ім. Володі Тюріна, де він працював останні два десятиліття. Дорогі земляки, згадаймо добрим словом Івана Переломова, пошлемо йому Царство Небесне. Хай полтавська земля буде йому лебединим пухом. Хай над його могилою завжди світить ясне сонечко, шумлять сосни, а легенький вітерець розповідає про нашу печаль та смуток.
У день його пам`яті прочитаймо рядки з його поезії…
Люблю Поблідла зоря і не дише, Чи, мо`, причаїлась в півсні. Люблю, як фіранку колише Світанок на синім вікні. Люблю, як дитя простягає До променів ручки малі, А усмішка так розцвітає, Як сонячний зайчик на склі. Люблю, коли день повний світла Бадьорим трудом аж дзвенить. Хай вишня іще не розквітла, Та певен: весною вже снить. Люблю, коли вечір настане І витче узори рясні, Де місяця золото тане В такій золотій тишині. Люблю! Та і як не любити Життя, що, як май, розквіта. Тому ж нам і хочеться жити Й ростити з любов`ю жита. Хай згинуть всі війни на світі! Хай згинуть, великі й малі. Люблю, коли сонце в зеніті Сміється до всіх на землі.
До патріота Якщо упав на землю ти, На мерзлі груди чорнозему, Знемігся. Далі не піти – Дихни, дихни у мертву землю. Вона відійде. І тепло Своє тобі в стократ поверне. І смерті мовби й не було, І віра ще твоя не вмерла. І встанеш знову за народ. За свій народ – в вогонь і воду, Якщо ти справді патріот І не корився бурям зроду.
Як пахне житня солома Як пахне житня солома! Як пахне хлібом земля! Не хочеться їхати з дому І кидати рідні поля, А треба ж – нікуди дітись... Покинули рідні місця... Такі ми, напевно, діти. Оце тут і правда уся. Та ставити крапку годі, Хоч звуть мене стрічки доріг. Вертаюся при нагоді На батьківський любий поріг. Вертаюсь... серце так б’ється Під музику дивних коліс. Радіє усе, сміється В краю, де родився і зріс. Не хочеться їхати з дому, Та доля шепоче: змирись! Присяду – і зникне втома, Бо знов буду мчати кудись.
