З нагоди професійного свята, Дня працівників ветеринарної медицини, журналісти «Вістей» зустрілися й поспілкувалися з головним ветлікарем приватного підприємства «імені Калашника» Михайлом Валентиновичем Клименком. Його професійна історія — приклад відданості рідному краю, фаху і справі всього життя.
— Народився я тут, виріс тут, — починає розповідь Михайло Валентинович. — Закінчив Калашниківську восьмирічну школу. У ті роки повної середньої освіти в нас не було, тож за порадою батьків вступив до Хомутецького ветеринарно-зоотехнічного технікуму. Навчався за направленням господарства, був стипендіатом. Після закінчення у 1982 році повернувся додому — в рідне село, у колгосп імені Воровського, на базі якого пізніше утворилося й розвинулося ПП «імені Калашника».
Починав трудову діяльність фельдшером: працював і на свинофермі, і з великою рогатою худобою. Потім — дворічна служба в армії. А вже у 1989-му, повернувшись із війська, його призначили головним лікарем господарства.
Попри всі виклики, ПП «імені Калашника» десятиліттями залишається благополучним щодо гострих інфекційних захворювань. Коли ж у 90-ті роки з’явився лейкоз, Михайло Валентинович активно взявся за оздоровлення стада.
— Ми працювали з професоркою Нагаєвою, яка після розпаду СРСР приїхала до України, — ділиться лікар. — Вона допомогла нам застосувати нову вакцину проти лейкозу. І, всупереч сумнівам, вона справді дала результат. Я підходив до справи серйозно: проводили повний облік, контролювали щеплення. Бо лейкоз — це не жарти. А тоді ще багато хто не сприймав цю хворобу як загрозу. Аж поки відсоток інфікованих не зріс до 20… Тоді зрозуміли всі: від здоров’я тварини залежить і безпека людини.
У 1994 році, вже працюючи головним лікарем, Михайло Валентинович без відриву від виробництва здобув вищу освіту — закінчив Харківський національний аграрний університет.
Окрім роботи, в житті пана Клименка було й місце для хобі. З дитинства він захоплювався фотографією. І хоча в молоді роки часу на це було небагато, з появою цифрових камер інтерес повернувся.
— Зараз у мене сучасна камера Sony, знімає в 8К, — з усмішкою каже Михайло Валентинович. — Інколи фотографую, але на все не вистачає часу. Бо моя робота — це постійна відповідальність. Не можна залишити тварин без догляду, а самому сидіти з вудкою на ставку. Та й фотографії, коли їх сотні, потребують обробки, а це навантаження на очі…
Попри зайнятість, головний ветлікар завжди знаходить час для сім’ї. З дружиною Надією виховали двох синів — Валентина й Михайла. Старший, за прикладом батька, став ветеринаром, здобув ступінь магістра у Полтавській аграрній академії. Нині проходить службу у Національній гвардії України. Молодший — бухгалтер, також служить.
Михайло Клименко — з тих людей, які живуть роботою. Він ніколи не шукав кращої долі десь далеко — бо вірить у свій край, у свою справу, у свою землю. А тому День працівника ветеринарної медицини — це і його день. І наше з вами — щире «дякую» за щоденну працю.
Юлія ШАБЛЯ
