У 2024 році в Україні відзначають 140 років українського жіночого руху. Принагідно редакція «Вістей» започатковує нову рубрику, під якою друкуватиме цікаві матеріали про українок, які виборювали для себе й наступних поколінь жінок права у різних галузях суспільного життя.
В українського жіночого руху неймовірно велика і багата історія. Від першопроходиць, які проривали заборону на вищу освіту і, долаючи шалений спротив, досягали визнання в науці, до сучасних цілеспрямованих науковиць, активісток, військовослужбовиць, волонтерок та мисткинь.
Український жіночий рух бере свій початок у 1844 році. Саме 8 грудня 1844 року, в Станіславові (зараз Івано-Франківськ), за ініціативи відомої громадської діячки та письменниці Наталії Кобринської, було засновано «Товариство руських женщин» (від слів Русь, русини – тобто українці), яке у 1922-му році перейменовано на «Товариство українських жінок». У 2024-му йому виповнюється 140 років!
Сьогодні чимало жінок воюють за Україну. Одні боронять фронт: від початку вторгнення до лав ЗСУ долучилися близько 6 тисяч жінок, тож станом на 2024 рік їхня кількість перевищує 45 тисяч. Інші – забезпечують міцний тил та є надійною опорою для своїх побратимів і посестер, які перебувають у гарячих точках. Вони плетуть маскувальні сітки, створюють прихистки для переселенців, готують гарячі обіди, організовують поставку гуманітарних вантажів, доставляють карети швидкої з-за кордону, збирають кошти на допомогу армії, доглядають дітей, ведуть бізнес, сплачують податки у державну казну. Кожна докладає зусиль у боротьбі з ворогом. Українські жінки повсякчас боролися за гідне місце у суспільстві та продовжують це робити й зараз. Згадаємо слова Мілени Рудницької – видатної української педагогині, політикині, журналістки, ідеологині та провідниці українського жіночого руху, про яку піде мова: «Жіночий рух діє в усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть, – навіть, коли вони на словах його відрікаються»…
Мілена Рудницька прожила нелегке життя, і до кінця боролася за український народ, за те, щоб увесь світ дізнався правду про долю України!
Мілена Рудницька народилася 15 червня 1892 року в місті Зборів, на Тернопільщині, у родині українця Івана Рудницького та єврейки Іди Шпігель. Змалку дівчинку навчали грамоті вдома, потім віддали до гімназії, закінчивши яку, Мілена вступила до Львівського університету на філософський факультет. Окрім того, студіювала у Відні, де захистила дисертацію «Математичні основи естетики Ренесансу» й здобула ступінь доктора філософії.
У 1919 році Мілена Рудницька взяла участь у створенні Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському. У 1921-му увійшла до Головного відділу Союзу українок, а в 1928-му – очолила його.
Згодом Мілена Рудницька почала займатися політикою. Вона була однією із засновниць Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО). Від цієї організації стала послом до Польського сейму (1928-1935), працювала там у комісіях – освітній і закордонних справ.
Як делегатка Української Парламентарної Репрезентації виступала з доповідями на Лізі Націй у Женеві, (зараз ООН), встановлювала контакти з урядовими і громадськими організаціями Західної Європи, виступала на з’їздах нацменшин в Берліні і Відні, на Конгресах у Лондоні.
У січні 1931 року в Женеві на засіданні Ліги Націй Мілена Рудницька підняла питання українсько-польських відносин, а саме: нищення польською владою українців за національною ознакою в Галичині й на Волині.
Другою важливою акцією, яку Мілена Рудницька провела у Лізі Націй, було висвітлення питання голоду в Україні 1932-1933 років. Мілена Рудницька намагалася донести до світової спільноти, що голод в Україні – це найбільша катастрофа, яку Україна пережила за всю свою історію. Вона домоглася, щоб справу про голодомор в Україні винесли на розгляд Ліги Націй. Але там її знову не всі почули.
У роки Другої світової війни їй вдалося врятувати понад 500 українських родин із Чехословаччини. Рудницька сприяла їхньому переїзду на Захід. Мілена Рудницька займалася публіцистикою і написанням книг.
Мілену Рудницьку хвилювали питання національності, авторитаризму і тоталітаризму. Вона звертала увагу та порушувала питання проблем, з якими зіштовхувалася жінка того часу. Говорила про можливості жінок, їх недооціненості у суспільстві, проблеми жіночого безробіття, освіти, акцентувала увагу на важливості жіночого руху у політичній сфері.
«Коли до цивілізаційної та культурної праці стане також жінка, то вона, як істота наділена іншим, ніж у чоловіка, мозком і серцем, із іншими вимогами й бажаннями, внесе до культури зовсім нові, свіжі цінності, поглибить її та поширить. Відмінна психічна й інтелектуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову державного суспільного ладу і перетворення всієї культури світу», – наголошувала пані Мілена.
У 1951 році Мілена Рудницька переїхала до США. Там вона відразу поринула в роботу, спрямовану проти більшовиків та їхніх безчинств. Вона представила докази про 27 тисяч невинно закатованих більшовиками співвітчизників. Мілена Рудницька виступала в пресі, розповідала про злочинну діяльність комуністів. Звичайно, що про це стало відомо в Радянському Союзі, її почали «затравлювати» в пресі. У Львові зазнав гонінь і брат Мілени професор Михайло Рудницький.
Заснований Міленою двотижневик «Жінка» в експертному середовищі вважають чи не найкращим часописом в усій історії української жіночої преси. Її творами, ідеями, закладеними в них, досі активно послуговуються феміністки всього світу.
Згодом Мілена Рудницька переїхала до Мюнхена. Там вона працювала на Радіо Свобода. Проте через події, які відбувалися того часу у світі, вона розчаровується у силі слова й оголосила безстрокове голодування. Унаслідок цього Рудницька померла 29 березня 1979 року. Похована була у Мюнхені, але вже у 1993-му Мілену Рудницьку перепоховали на Личаківському кладовищі.
Діяльність Мілени Рудницької та її спадщина досі належним чином не вивчені й не поціновані на Батьківщині.
«Ніхто не знищить ідеї, якій ми служили… Гідно зносити удари, не схилити чола навіть у нещастю — ось обов’язок дочок великої культурної Нації і ми цей обов’язок виконаємо»
(Мілена Рудницька, «До моїх товаришок праці», 1938)
Владислава ЗАБАРА, Єлизавета КАРПЕНКО,
для «Вістей»
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
