Андрій Дмитренко із Божківського Новоселівської громади вісім місяців захищає Батьківщину на Харківщині, на Куп’янському напрямку. І як би тяжко не було, Андрій жодного разу не пожалкував про своє рішення іти на фронт.
«Я тут, бо люблю свою родину й Батьківщину. Хто, як не я?», – каже воїн.
До вторгнення Андрій Дмитренко працював у «Полтаваобленерго», раніше – у Територіальному центрі соціального обслуговування населення Полтавського району (cеред читачів точно є ті, хто впізнає чоловіка на фото, – ред.).
Разом з родиною Андрій проживав у селі Божківське, працював, господарював вдома, разом з дружиною виховував сина і не думав, що доведеться взяти до рук зброю.
«24 лютого мати розбудила мене й повідомила, що розпочалася війна. Я поїхав на роботу…тяжко передати ті відчуття, але я розумів – треба діяти. Разом з родиною доєдналися до руху національного спротиву в громаді. Робили «коктейлі молотова», допомагали» – пригадує початок повномасштабної війни Андрій.
Через кілька днів він приєднався до місцевого добровольчого формування, склав присягу добровольця. Разом з побратимами слідкували за порядком у громаді, охороняли своє село. Пізніше обійняв посаду командира взводу.
1 червня 2023 року Андрія Дмитренка призвали до лав Збройних сил України. Він пройшов навчання й розпочав службу у 48 Кам’янець-Подільській інженерній бригаді. Згодом підрозділ направили на Куп’янськ. Зараз Андрій Дмитренко має звання молодшого сержанта, командира відділення взводу зв’язку.
«Рації в окопах не використовуємо, щоб убезпечити себе. Наразі всі ми тут концентруємося на обороні. Знаходячись недалеко від самого міста, бачимо, як ворог КАБами криє багатостраждальний Куп’янськ, цілеспрямовано знищуючи його. Наразі нам не вистачає приладів радіоелектронної боротьби, які глушать ворожі БПЛА. Їх тут чимало літає – «Орлани», «Ланцети», FPV».
Побратими, каже Андрій, стали другою сім’єю. Навіть будучи нещодавно у відпустці, не міг не думати про друзів, переживав, чи все в них нормально.
– Ми розказуємо один одному про родину, про дітей, показуємо фото. Це ще дужче нас зближує. Кожен військовий, який тут воює, в першу чергу, хоче, щоб були живі-здорові його рідні. Для цього ми тут! – каже Андрій. – Тримаємося на позитиві! Намагаємося підтримувати один одного.
Хлопці на фронті тісно спілкуються з волонтерами, які допомагають з транспортом, привозять різні смаколики. Військовим дуже приємно, коли з тилу привозять різні передачі, випічку, духмяну, наче вдома.
«Ми відчуваємо, що нас розуміють і підтримують, тому й знаходяться сили давати ворогу відсіч!».
Юлія ШАБЛЯ
Фото з особистого архіву Андрія ДМИТРЕНКА
