Для мешканки села Макарцівка Полтавської територіальної громади, 75-річної пані Галини Дейнеги, війна розпочалась ще у 2014 році. Сьогодні ж жінка зі сльозами на очах пригадує, як «рускій мір» лише починав стукати у двері її домівки.
«Мій молодший син Дмитро пішов захищати Україну від російських окупаційних військ ще у 2014 році. Через рік до нього приєднався й старший син Андрій…І гіршого я й уявити вже не могла. Тоді мої сини повернулися додому живими з пекла. Старший залишився вдома із сім’єю, а менший через деякий час знову повернувся до побратимів. Проте останнього разу, у 2021-му році, вже у складі «Азову» , одного з підрозділів української Національної гвардії»
Агресія росії проти України почалася ще у 2014 році. Війна тривала 8 років у «гібридному» стані до моменту, коли 24 лютого 2022 року близько 5-ї години ранку, російські окупаційні війська відкрито атакували Україну.
«Моя мама розповідала мені про війну, німців, голод…Я й сама народилася у післявоєнний період. У складний час, одним словом. Та я й уявити не могла, що війна повернеться, а мої сини можуть стати її ветеранами», – розповідає пані Галина.
Попри численні попередження західних розвідок, ніхто й уявити собі не міг, що у 21 столітті, у центрі Європи, через понад 80 років після закінчення Другої світової спалахне справжня кривава війна з бомбардуваннями і вбивствами десятків тисяч цивільних людей.
«Я не вірила. Як почалася війна? Дивлюся новини. Маріуполь бомблять. Серце ледь не зупинилося, адже саме на захисті цього міста стоїть мій молодший син Дмитро. Сусідка говорить, що російська колона прямує у бік Гадяча, а я з думками зібратися не можу», – пригадує жінка.
Битва за Маріуполь почалася після вторгнення росії в Україну і тривала з 24 лютого до 20 травня 2022 року. Загалом оборона міста-героя тривала 86 днів, 82 з яких у повному оточенні. Протягом 16-20 травня 2022 року оборонці міста вийшли з укриття на «Азовсталі». Вищим військовим командуванням України було віддано наказ командирам підрозділів, які перебувають на «Азовсталі», зберегти життя особового складу.
«Зв’язок із Дмитром зник 2 квітня. Я дивилася по телевізору, як евакуйовували людей із «Азовсталі», але я й припустити не могла, що там є мій син. Я вже й не знала , що думати. Різні думки були. А вже згодом я дізналася, що мій Дмитро – у російському полоні, евакуйований із заводу «Азовсталь». Я постійно думаю, як він там: чи не знущаються з нього ті нелюди російські, чи їв він сьогодні, чи не змерз…Кожного разу радію як з полону визволяють наших бійців і плачу, бо на свого сина все ж чекаю», – стверджує Галина Ульянівна.
На початку жовтня пані Галина зустріла свій 75-ий день народження. Привітати жінку з нагоди свята приїхали внуки та правнуки. Проте й старший син Андрій, котрий, ще навесні, пішов боронити країну від російських окупантів, цьогоріч не обійняв свою вже посивілу матір у день ювілею, бо ж захищає кордони України на Харківському напрямку.
«Мій старший син Андрій також на війні. Вдома на нього чекають діти, дружина, онучка та я. Часом прокинуся серед ночі та Бога починаю просити про порятунок та повернення додому своїх дітей. Я впевнена, що скоро мої сини принесуть гарну звістку про те, що ця клята війна закінчилася, а Україна перемогла. Так, моїх синів забрала війна, але лише задля того, щоб прогнати російських окупантів із нашої землі та захистити нас від звірств з боку росії. Але я все ж таки маю велику надію та віру в те, що скоро наші Герої повернуться живими додому. І доки у мене ще є сили чекати – я чекатиму, бо ж вірю у Перемогу та у світле та незалежне майбутнє нашої країни», – говорить жінка.
Можна тільки уявляти, що зараз переживають українські матері, сини яких воюють або в полоні. Однак з упевненістю можна сказати, що кожна з них пишається своєю дитиною та переконана у Перемозі.
Діана КАЧУР.
