Цими днями до редакції газети завітав наш постійний читач, громадський активіст, мешканець Абазівського старостинського округу Володимир Лукаш. Він відповів на запитання журналістів та зосередив увагу на основних проблемах мешканців села, які потребують вирішення.
— Та немає особливих секретів. Увесь час я дотримувався здорового способу життя – не палив, не дружив з алкоголем, активно займався фізкультурою, спортом з 15 років. А також брав участь у виборчих процесах, був членом кількох партій, зокрема й аграрної. Доки людина рухається та працює, доти вона і живе.
— Я народився у мальовничому селі Рудикове, що на Гадяччині у родині колгоспників Івана та Тетяни Лукашів, був третьою дитиною у сім’ї. Нам довелося пережити важкі часи гітлерівської окупації та відбудовувати село. Тамтешній колгосп «Червоний Жовтень» після війни для відновлення господарства потребував робочих рук. Їх катастрофічно бракувало – і всі незгоди воєнного лихоліття лягли на плечі жінок, стареньких та дітей. Тому до роботи мене привчили змалечку. Я працював у колгоспі, випасав коней, заробляючи для сім’ї 100-150 грамів за трудодень. Уже в десятирічному віці знайшов «престижнішу» роботу – возив діжкою воду на поля, де працювали дорослі, або полов буряки. Тоді хліб збирали вручну – чоловіки косили, а жінки й дівчата в’язали снопи вручну. Ми з хлопцями змагалися наввипередки, щоб підгрібати колоски кінною гребкою.
Після того, як старший брат та сестра поїхали на навчання в інші міста, увесь тягар домашніх клопотів упав на мої плечі. Доводилося і батька на роботі підміняти – їздити підводою за дев’ять кілометрів по пальне для тракторів. По три-чотири 200-літрові діжки накочували з товаришами по 80-метрових покотах на двокінну бричку. В обід корову доїв та мазав глиняну долівку в хаті, хотів мамі приємне зробити. Мама у полі тяжко працювала щодня за 7-8 кілометрів від дому. Після закінчення школи лишився біля батьків, працював обліковцем польової бригади.
— Так, заочно закінчив Харківський сільськогосподарський інститут, здобув професію агронома. Навчання довелося перервати через службу у лавах армії, потім продовжив освіту на денному відділенні інституту. Під час навчання у виші активно займався спортом, здобув звання кандидата в майстри спорту з легкої атлетики. Адже був бронзовим призером першості серед вишів Харкова з бігу на три тисячі метрів з перешкодами, а також посів четверте місце з бігу на 10 тисяч метрів.
— У 1968 році, у день свого народження у Харкові я зустрів чарівну дівчину Раїсу. Ми разом навчалися. Потім разом поїхали працювати у колгосп імені Чапаєва, в село Довгалівку Великобагачанського району. Я працював головним агрономом, Раїса – головним бухгалтером. Господарство на ті часи було передовим – било рекорди з урожаю цукрового буряка, кукурудзи, конопель. Через чотири роки, після укрупнення господарств ми з дружиною переїхали у село Абазівку Полтавського району. Раїса Іванівна працювала бухгалтером на обласній базі «Сільгосптехніка» у Супрунівці, я – економістом у відділі постачання на Абазівському заводі залізобетонних виробів. Згодом очолив відділ. Разом з Раїсою ми щасливо прожили 51 рік подружнього життя, на жаль дружини вже немає серед нас…
— До прикладу, можна назвати газифікацію села Абазівки, яке тривало майже сім років. Доводилося нам разом з активістами десятки разів їздити у «Полтавагаз», у редакцію обласної газети, до підрядників, щоб форсувати процес будівництва, який інколи завмирав через купу бюрократичних нюансів.
— Так, уже 24 роки, як я на заслуженому відпочинку, проте ніколи не сиджу без діла. Як і раніше, займаюся громадською роботою. У свій час, будучи впродовж чотирьох десятиліть депутатом сільських та районної рад Гадяцького, Великобагачанського та Полтавського районів, завжди залишався принциповим та чесним перед виборцями. Тепер не соромно дивитися людям в очі. З 2000 року по 2010 рік за запитом своїх виборців я ініціював та організаційно допомагав підряднику «Полтавагазтех» Анатолію Ткаченку газифікувати села Кованчик, Миколаївка, Байрак Мачухівської сільської ради, а також добився газифікації чотирьох будинків на вулиці Озерній.
Очолював роботи з газифікації населених пунктів Соломахівка та Лаврики (Абазівської сільської ради). Я завжди вболівав, щоб у селі ремонтували дороги, було налагоджене автобусне пасажирське сполучення. Займався питаннями реконструкції автотраси Київ-Харків, зокрема, спорудженням підземного переходу. Долучався до вирішення різних питань соціально-культурного розвитку – облаштування місцевого музею, збір коштів для встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку та інші.
На сьогодні в Абазівському старостаті проблем теж вистачає. Це порушення правил техніки безпеки щодо руху пішоходів та проїзд важковагової автомобільної техніки. Я неодноразово наголошував та писав листи у відповідні інстанції з проханням перенести рух важкої техніки, що їде до елеватора, через промислову зону, а не через центр села.
Для цього слід зробити капітальний ремонт дороги, велопішохідну доріжку протяжністю 600 метрів від автотраси до залізничної станції. Крім того, слід вирішити питання із капітальним ремонтом водогону від автотраси до центру села, вулиці Центральної, а також на вулиці Луговій (300 метрів). Нашому старостату слід добре потрудитися, щоб вирішити нагальні для села проблеми.
«Вісті».
