Світлана Калашнікова – вчителька української мови та літератури Милорадівського ЗЗСО І-ІІІ ступенів, громадська активістка з Великорублівської громади. Колись вона не мріяла про педагогічну кар’єру, але доля привела її до школи, де вона надихає учнів полюбити українську мову так само, як і вона сама. Про вибір професії, перші виклики, справжнє натхнення в роботі, громадську роботу – у нашій розмові.
– Що вас надихнуло стати вчителькою української мови та літератури?
– Чесно кажучи, нічого не надихало (посміхається). У школі я мріяла про кар’єру журналіста. Любила писати твори, пробувала себе у віршах. Мій перший вірш з’явився у восьмому класі, і мені здавалося, що я точно піду цим шляхом.
Проте на момент вступу в Полтаві ще не було факультету журналістики, а навчатися в іншому місті не було можливості. Моя вчителька української мови та літератури, з якою у нас були хороші стосунки, порадила мені вступати до педагогічного університету. Вона вірила в мої творчі здібності, завжди зачитувала мої твори перед класом.
Я довго сумнівалася, але все ж вирішила спробувати. І коли почалося навчання, для мене це стало справжнім відкриттям. Я вперше почула таку чисту, красиву українську мову! Це був кінець 90-х – початок 2000-х, коли більшість людей у побуті спілкувалися російською або суржиком. І тут я зрозуміла: українська – це щось неймовірне, вишукане, мелодійне. Напевно, саме тоді я в неї закохалася і зрозуміла, що зробила правильний вибір.
Проте після закінчення університету сім років не працювала за фахом. Я стала мамою, зосередилася на родині, і здавалося, що вчителювання – це не моє. Коли ж нарешті прийшла в школу, перший рік був непростим: повертатися туди, де тебе ще недавно вчили, а тепер ти колега – це дивне відчуття. Я навіть думала, що пропрацюю рік і знайду щось інше.
Але вже через півроку втягнулася в процес і відчула: мені подобається бути вчителькою! Хотілося, щоб діти говорили українською, щоб любили її так само, як я. І ось уже багато років я не просто викладаю – я допомагаю дітям відкривати для себе мову по-новому.
– Які моменти у вашій роботі приносять найбільше задоволення?
– Найбільше надихає взаємодія з учнями. Є різні класи, є діти, які просто мовчки слухають, погоджуються з усім, що каже вчитель, і не вступають у діалог. Тоді здається, що ніби все йде гладко, але не вистачає справжнього живого спілкування.
А буває навпаки – урок перетворюється на справжню дискусію. Учні не просто слухають, а сперечаються, аналізують, ставлять під сумнів думки з підручника, шукають власні інтерпретації літературних творів. Вони можуть сказати: «А я б на місці цього героя вчинив інакше» або «Я не погоджуюся з думкою критика». І тоді я відчуваю, що це справжнє навчання, що вони мислять, що їм цікаво.
Це моменти, коли розумієш: ти не просто даєш знання, а допомагаєш дітям знаходити себе. Коли вони відстоюють свою позицію, аргументують, сперечаються – це і є справжня насолода вчительської професії. Бо тоді вони живі, вони не просто повторюють матеріал, а проживають його.
– Як ви вважаєте, чому важливо сьогодні плекати любов до української мови серед молоді?
– Це питання актуальне як ніколи. Я завжди кажу своїм учням: ми живемо в Україні, ми – українці, а отже, маємо говорити українською. Це природно.
Я часто запитую їх: «Чи бачили ви, щоб у Франції розмовляли не французькою, а в Італії – не італійською?» Володіти кількома мовами – чудово, це розвиток, можливості, перспективи. Але рідна мова – це частина нашої ідентичності.
На уроках я спілкуюся виключно українською і вимагаю цього від дітей. Якщо хтось ненароком вживає русизм чи суржик, достатньо мого погляду – і вони одразу виправляються. Це не примус, а розуміння, що українська – це красиво, це природно, це їхня мова.
Щоб надихати учнів, я наводжу їм приклади відомих людей, які свідомо перейшли на українську. Один із таких – телеведучий Олексій Суханов, який народився в Росії, але опанував українську досконало. Він говорить нею краще, ніж дехто з українських чиновників. І такі історії мотивують дітей довести, що вони теж можуть розмовляти чистою українською.
Я намагаюся передати їм любов до мови через її мелодійність, багатство. Ми багато читаємо, слухаємо поезію у виконанні відомих людей. Я запитую: «Вам подобається, як звучить чиста українська?» Вони погоджуються, а я бачу в їхніх очах себе – ту школярку, яка колись теж уперше почула українську по-справжньому і закохалася в неї.
– Чи легко сьогодні говорити українською поза школою?
– Чесно? Це непросто. Середовище дуже впливає. Я й сама інколи, поза уроками, можу перейти на суржик у розмові з друзями, знайомими. Це не виправдання, просто реальність, у якій ми всі живемо.
Але головне – прагнення змінюватися. Я пояснюю учням: звичка говорити українською – це свідомий вибір. Вони зізнаються, що спочатку їм важко, бо вдома, у дворі, в соцмережах чують інші мовні моделі. Але коли вони бачать, як багато сучасних блогерів, музикантів, акторів переходять на українську, це стає для них прикладом.
– Чи змінилося ставлення до мови після 24 лютого 2022 року?
– Безумовно. Початок повномасштабного вторгнення став моментом переосмислення для всіх. Якщо раніше українська для когось була просто предметом у школі, то зараз це питання ідентичності, гідності, державності.
Українська мова – це про нас, про те, ким ми є. Ми будуємо країну зі своєю культурою, традиціями, мовою. І якщо хочемо, щоб Україна залишалася Україною, ми маємо говорити, думати, мріяти українською.
Сьогодні ми бачимо, скільки з’явилося українського контенту – пісень, фільмів, блогів. Це не просто тренд – це усвідомлення своєї приналежності до нації.
– Що можуть зробити вчителі для популяризації української мови?
– Хто, як не ми, маємо формувати мовну культуру молоді? Тільки власним прикладом можна змінити ставлення до мови. Ми багато працюємо над національно-патріотичним вихованням у школі, проводимо заходи, які розвивають любов до рідної мови.
І я бачу результат: діти не просто спілкуються українською – вони нею живуть. Це дає надію, що наша мова має майбутнє.
Українська – це не просто засіб комунікації. Це наш код, наша пам’ять, наша зброя. І наше завдання – не лише зберегти її, а й зробити її мовою успішного майбутнього.
– Чи змінилося викладання української мови та літератури після початку війни? Як це вплинуло на підхід до навчання?
– Так, змінилося, і в позитивному, і в негативному сенсі.
З хорошого – нарешті з’явилося справжнє поціновування всього українського. Діти усвідомлюють, що відбувається, і поступово відходять від російської культури, музики, контенту. Вони не просто підлаштовуються під заборони – вони самі роблять вибір на користь українського. І це помітно в усьому: у розмовах, на уроках, під час виховних заходів.
Раніше деякі учні ставилися до української мови скептично, а зараз вони не просто розмовляють нею – вони її цінують. Це дуже надихає.
Але є й складнощі. Найголовніша проблема – це постійні тривоги, які змушують переривати уроки. Програма залишається складною, її ніхто не скорочував через війну, і вчителям доводиться думати, як скоротити матеріал, щоб учні не втратили головного. Буває, що через тривогу урок просто зникає, а наздогнати його немає часу.
Проте навіть попри всі ці труднощі я бачу, що діти хочуть вчитися. Їх засмучує, коли через повітряні тривоги доводиться переривати цікаві уроки. Вони почали цінувати час, проведений у класі.
– Розкажіть про вашу роботу в Милорадівській школі. Чим особливий цей заклад?
– У Милорадівському закладі я працюю з 2012 року вчителем української мови та літератури, а з 2014-го також обіймаю посаду педагога-організатора.
Що робить нашу школу особливою? Люди. Тут працюють найкращі вчителі – креативні, творчі, дружні. Тут навчаються діти, якими ми пишаємося. Ми завжди прагнемо йти в ногу з часом, беремо участь у різних освітніх і культурних проєктах.
Наш колектив поєднує молодих, креативних педагогів і досвідчених учителів, які є наставниками для нас. Ми підтримуємо одне одного, і ця єдність дуже важлива.
Крім національно-патріотичного виховання, у нашій школі розвивається екологічна культура. Ми виграли грант і створили на території школи міні-ботанічний сад. Діти самі саджали дерева, доглядають за ними. У нас є особлива традиція – «Алея випускників». Кожен випускний клас саджає два дерева, і через роки випускники можуть повернутися та побачити, як росте їхня частинка історії.
Наша школа має глибоке коріння – спочатку це була церковно-приходська школа, а зараз це сучасний заклад із гарним оснащенням. Ми пишаємося своїми випускниками. Дехто боронить Україну на фронті, і це наша спільна гордість.
Які інноваційні підходи ви використовуєте у викладанні?
– Сучасна освіта пропонує багато цікавих методик. Але одна з найбільш обговорюваних тем – це штучний інтелект. Я використовую його в навчанні, і ставлення до цього у мене двояке.
З одного боку, штучний інтелект допомагає оживити навчальний процес. Наприклад, ми можемо побачити, як «оживає» Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Штучний інтелект створює анімовані зображення, які передають міміку, жести історичних постатей. Це вражає дітей, вони не просто читають сухі факти з підручника, а «знайомляться» з письменниками в новому форматі.
Також є відео, де, наприклад, Володимир Сосюра «співає» свій вірш «Васильки». Діти дивляться це із захопленням, їм цікаво. Вони обговорюють емоції, рухи, і це дозволяє краще зрозуміти особистість письменника.
Але є й негативний бік – учні почали надто покладатися на штучний інтелект у навчанні. Вони просто вводять завдання у чат-боти й отримують готову відповідь. Через це зникає критичне мислення, діти перестають формулювати власні думки. Я постійно пояснюю їм: «Якщо ви перестанете думати самі, то в майбутньому вам буде складно навіть у звичайному спілкуванні».
Крім цього, ми активно використовуємо мультимедійні презентації. Я часто даю учням випереджальні завдання: вони створюють презентації про життя письменників, поділяючи матеріал на групи – дитинство, юність, становлення особистості. Потім вони захищають свої роботи, стають на один рівень із вчителем, і це дуже корисний досвід.
– Як і чому була заснована громадська організація «Світанок», яку Ви очолюєте?
– «Світанок» – це громадська організація, заснована на добровільних засадах. Вона не є прибутковою, а її головна мета – захист соціальних, економічних і культурних інтересів громади. Наша діяльність охоплює багато напрямків: надання соціальних послуг, проведення культурно-мистецьких заходів, благоустрій села, розвиток освіти та культури. Ми прагнемо зменшити соціальну напругу, привернути увагу органів влади до проблем громади та створити сприятливі умови для її розвитку.
Організація вже реалізувала чимало важливих проєктів, які значно покращили життя мешканців громади.
– Які проєкти ГО «Світанок» уже реалізувала?
– Одним із наших найважливіших проєктів стало створення шелтеру в селі Ковалеве для внутрішньопереміщених осіб. Ми розуміли, що війна залишила тисячі людей без дому, і було важливо надати їм хоч якийсь прихисток.
У межах цього проєкту ми також забезпечили людей необхідною побутовою технікою: закупили пральні машини, холодильники, газові плити, ванни та миючі засоби. Це допомогло зробити перебування у шелтері комфортнішим.
Ще один важливий проєкт – «Гідність осені». Його мета – підтримка літніх людей та внутрішньопереміщених осіб, які проживають у шелтері.
Також ми відкрили майданчик комунікацій на базі Милорадівського центру культури і дозвілля. Це місце, де діти можуть проводити час разом із батьками, бабусями й дідусями. Особливо важливо це для дітей переселенців – так вони швидше адаптуються, знаходять нових друзів, відчувають себе частиною громади.
Один із наших найяскравіших проєктів – закладення міні-ботанічних садів у школах Великорублівської громади. Ми висадили рідкісні рослини, яких раніше не було в нашій місцевості. Діти разом із вчителями та батьками брали участь у цьому процесі, вчилися доглядати за рослинами, пізнавали екологію на практиці. Це не лише об’єднало громаду, а й стало чудовою ініціативою для розвитку екологічного мислення.
Окрім того, завдяки ГО «Світанок» у нашій школі було замінено вікна на енергозберігаючі та повністю відремонтовано дах старшого корпусу. Це вдалося реалізувати завдяки співпраці з ДТЕК Нафтогаз, і ми дуже вдячні за їхню підтримку.
– Розкажіть трохи про себе поза роботою. Які у вас захоплення чи хобі?
– Якщо чесно, поняття «поза роботою» для мене майже не існує. Я працюю на двох роботах: у школі та в Милорадівському центрі культури та дозвілля. Постійно доводиться готуватися до уроків, писати конспекти, створювати презентації, організовувати заходи.
Я веду особистий щоденник, де записую свої думки, переживання. Інколи думаю, що, можливо, колись наважуся видати ці записи, але поки що пишу лише для себе.
Ще з юності пишу вірші – про кохання, природу, філософські роздуми. Однак свої вірші я майже нікому не показую. У мене є близько десяти записників із поезією, які просто лежать у шухляді та чекають свого часу. Іноді, коли мене дуже просять, я декламую їх на заходах, але загалом це щось особисте.
– Що вас надихає? Які життєві цінності для вас найважливіші?
– Найбільше мене надихають мої діти. Вони – мій сенс життя, моя мотивація рухатися вперед. Були моменти, коли хотілося здатися, але саме вони допомогли мені вистояти.
Якщо говорити про цінності, то для мене найголовніше – чесність. Бути чесною із собою, з іншими, не носити масок, не приховувати своїх справжніх почуттів і прагнень.
Я дуже критична до себе, завжди аналізую свої дії, іноді навіть надто суворо. Але вважаю, що краще бути вимогливою до себе, ніж шукати виправдання.
Окрім чесності, я ціную гідність, вірність і відданість. У сучасному світі багато людей змінюються, намагаються грати ролі, але для мене важливо, щоб люди залишалися собою.
Не люблю двоякості – краще почути правду, навіть якщо вона неприємна, ніж відчувати нещирість. Я переконана: якщо ти чесний перед собою, ти точно знаєш, хто ти, чого хочеш і до чого прагнеш. Саме це допомагає рухатися вперед, навіть у найскладніші моменти життя.
– Чи є у вас особистий секрет успіху або правило, яким ви керуєтеся в житті?
– Якщо чесно, я не вважаю себе успішною в загальноприйнятому розумінні. Я звичайна людина, яка працює, виховує дітей, має мрії та цілі. Деякі з них ще не здійснилися, але я не відступаю.
Якщо ж говорити про успіх, то, напевно, він у тому, що я займаюся тим, що люблю, і знаходжуся серед людей, яких люблю. Я не одягаю масок, я така, яка є. Якщо мене люблять – дякую, якщо ні – це не трагедія. Для мене справжній успіх – це бути собою і не боятися того, ким ти є.
– Як ви бачите роль сучасної жінки в умовах викликів сьогодення?
– Жінка – це щось особливе. В українській історії було чимало жінок, які надихають своїм прикладом: Леся Українка, княгиня Ольга, Гюррем Султан та багато інших.
Сьогодні жінки довели, що можуть усе. Вони не просто виховують дітей, працюють, навчають, але й воюють, керують містами, приймають важливі рішення. Якби жінок було більше на керівних посадах, мені здається, що ситуація в нашій країні змінилася б на краще.
– Що б ви хотіли побажати своїм учням, колегам і всій громаді?
– У цей непростий час головне – єдність. Незалежно від життєвих ситуацій, потрібно впевнено крокувати до своєї мети.
Учням я бажаю терпіння, витримки та жаги до знань. Нехай вони сприймають цей період як виклик, який потрібно подолати, щоб стати сильнішими. Адже все, що нас не ламає, робить нас непереможними.
Колегам – успіху, творчого натхнення, терпіння та джерела енергії, з якого можна черпати сили, навіть коли їх майже не залишилося. Потрібно вміти знаходити позитив у найпростіших речах, інакше ми всі просто занепадемо духом.
Громаді я бажаю розвитку, перспективи та процвітання. Хочу, щоб про нашу ще молоду, але прогресивну громаду знали не тільки в області, а й за її межами.
А всім українцям я бажаю перемоги. Вона зараз конче необхідна нашій країні!
Найголовніше – залишатися людьми, навіть попри всі обставини. Зберігати вогник людяності, надії та сили. І тоді ми точно зможемо зробити світ кращим.
Спілкувалася Юлія ШАБЛЯ
