Цими днями ми вшановуємо жертв Другої світової війни, тих, хто поліг у боротьбі з нацизмом. Історична справедливість вимагала переосмислення цього дня — не як “свята перемоги”, а як дня пам’яті та перемоги над нацизмом, з людським обличчям, зі співчуттям до кожного, хто загинув, постраждав, втратив домівку чи рідних.
Цей день встановлено в Україні Законом у 2023 році, і він об’єднує нас із європейською спільнотою у способі пам’ятання. Його символом є червоний мак — знак пролитої крові та скорботи, який закликає замислитися над ціною миру.
Історичні паралелі: як починалась війна
Друга світова війна почалася не лише з нацистської агресії, а й зі змови двох тоталітарних режимів — гітлерівського й сталінського. Пакт Молотова–Ріббентропа 1939 року став катастрофічним вироком для Польщі, Балтії й, зокрема, для України. Уже в перші дні війни Львів та інші міста Галичини зазнали бомбардувань, а через кілька тижнів Червона армія зайшла на західноукраїнські землі. Це була нова окупація, що знищувала національні рухи, духовність і гідність народу.
На той час українці були найбільшою бездержавною нацією Європи. Наші землі перебували під владою чотирьох країн — СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Цей розкол став ще одним ударом під час Другої світової. Українці, не маючи власної держави, були мобілізовані до різних армій, де воювали, часто навіть не маючи можливості назвати себе українцями.
Український внесок у перемогу над нацизмом
Протягом війни близько 7 мільйонів українців були мобілізовані до Червоної армії. Половина з них загинула. Інші — зазнали поранень, інвалідності. Та не тільки у радянських лавах воювали українці. Наші співвітчизники билися в арміях Великої Британії, США, Канади, Польщі, Франції, Чехословаччини, а також у підпільних формуваннях — таких, як УПА.
Українська земля стала одним із головних театрів бойових дій: від оборони Києва до боїв на Дніпрі, від битви за Харків до звільнення Одеси. Знищені міста, сотні тисяч розстріляних, спалених сіл — усе це залишило глибокі шрами на тілі нації.
Та перемога над нацизмом не принесла Україні свободи. Вигнання нацистів обернулося поверненням сталінського терору: депортаціями кримських татар, голодом 1946–47 років, репресіями, насильницькою радянізацією Західної України. Віра в мир знову була зраджена.
Пам’ять як щит проти реваншизму
Нам слід чітко пам’ятати: ні нацисти, ні комуністи не вважали українців гідними свободи. Вони розглядали наш народ як ресурс для своїх імперських амбіцій. І хоча світ здобув перемогу над нацизмом, тоталітаризм не було повністю переможено.
Сьогодні, коли на наших очах Росія намагається привласнити статус переможця у Другій світовій, перетворюючи його на пропагандистський культ, ми повинні дати рішучу відповідь історичному реваншизму. Російська агресія — це продовження ідеологій минулого, нова версія нацизму — рашизм.
Україна знову на передовій боротьби за свободу. Сьогодні українські воїни — це спадкоємці тих, хто зупинив нацизм. Вони воюють не лише за нашу державу, а й за весь цивілізований світ, за майбутнє без тиранії.
Чому ми повинні пам’ятати
Понад 8 мільйонів людей, які загинули під час війни на території України, — це не просто статистика. Це життя, що могло бути. Це голоси, які ми не почуємо. Їхня жертва має навчити нас цінувати мир, розуміти справжню ціну незалежності й не бути байдужими до нових проявів зла.
Організація Об’єднаних Націй, до створення якої долучилася Україна, була заснована саме для того, щоб подібні трагедії не повторювалися. Але світ забуває. І як тоді, у 1939 році, страх і нерішучість світової спільноти знову дають агресору шанс.
Сьогодні наш обов’язок — захистити пам’ять, перемогти ворога і не дозволити новій імперії творити зло. Бо ми пам’ятаємо. А тому — перемагаємо.
У цей день схилімо голови перед усіма, хто загинув. І пам’ятаймо: свобода не спадок — вона завжди виборюється. І сьогодні, як і 80 років тому, українці стоять на захисті людяності.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті
