15 червня йому виповнилося б 38 років, але йому, нашому герою, захиснику України, назавжди залишиться 36…
У мальовничому селі Поділ, на Полтавщині, у звичайній українській родині народився Іван Васильович Стадніченко. З молоком матері, мудрими настановами дідуся Івана гартувався і зростав наш хлопчик. Саме дідусь змалечку прививав йому любов до праці, не раз беручи з собою попрацювати, (чи то піднести цементний розчин чи цеглу, допомагаючи на будівництві у сусідів). Бабуся картала дідуся «підірвеш хлопця», на що він відповідав: «нехай звикає» (працювати).
Йшли роки. З маленького хлопчика Іван виріс справжнім чоловіком –високий, статний красень. Маючи невичерпну жагу до праці, привиту з дитинства, обдарований від природи багатогранним талантом, Ваня залишав слід всюди, до чого був причетним.
Іван Стадніченко з відзнакою закінчив Полтавську художню школу. Його чудові твори не раз брали участь у виставках. Донечка Софійка, яку батько любив понад усе, пронесе через життя намальовані ним її портрети.
Рідній Терешківській загальноосвітній школі, яку закінчив, Ваня подарував намальований портрет Шевченка. Сестричці Тані і тітці-хрещеній, які любили вирощувати квіти, подарував підставки з дерева. Ці вироби були творами справжнього майстра по дереву.
А ще – він допоможе батькам збудувати дачу. На дачі його завжди чекатимуть бджілки, його велике захоплення, хобі – пасіка.
Пізніше ці бджілки візьмуть у лапки зброю, одягнуть бронежилети і будуть разом з Ванею воювати (саме такі бджілки були у нього на заставці в соціальних мережах).
Найкращі спогади залишив Ваня і на фірмі ПрАТ «Полтавпиво», де він працював у цеху розливу пива та напоїв. Ще довго після його звільнення телефонуватиме начальник цеху розливу із запрошенням повернутися. А Тетяна Іванівна Симонова, начальник складського господарства, скаже потім про Ваню: «Це був золотий генофонд нашої нації, золота дитина! Побільше б таких!».
Іван Стадніченко працював також старшим машиністом ПЦМКР Укрзалізниці. І хоча він був вимогливим до себе і до колективу бригади, яку очолював, хлопці поважали Івана за його порядність, чесність, принциповість, розсудливість і надзвичайну скромність.
Ваня був турботливим сином, батьком, братом, племінником, дядьком, онуком, вірним і люблячим чоловіком. У ньому гармонійно поєдналися доброта, чуйність і безстрашність та саможертовність. Він був справжнім чоловіком.
2014 рік… Війна, що нагрянула на нашу Батьківщину, покликала тисячі патріотів на її захист. У січні 2015 наш Ваня став на захист України. У свої 26 років, не маючи за плечима військового досвіду, боронив Луганщину та Донеччину у складі артилерійської бригади.
Із початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, за покликом серця, з першого дня став до лав захисників, не задумуючись ні на хвилину, маючи в руках «бронь» працівника залізниці.
Зима 2022 року показала, що значить бути українцем, мати сміливість боротися за свою свободу. Україна витримала в той важкий час потужний ворожий удар, завдячуючи тисячам мужніх її синів і дочок, які буквально «штурмували» військкомати.
У жорстоких боях під сталевим дощем російських снарядів разом з побратимами, у складі 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади Іван Стадніченко (позивний «Богун») трималися за кожний клаптик своєї землі, зупиняючи ворожу навалу. Це й розпечені під палючим сонцем без краю поля Херсонщини, і промерзлі упереміж з багнюкою, окопи Донеччини, і руїни Бахмуту.
Для нашого героя – піхотинця, старшого солдата – гранатометника Бахмут став останньою фортецею, що зіграла рокову роль в його подальшій долі. Саме в Бахмуті отримав тяжке мінно-вибухове поранення, під час лікування якого від ускладнень обірвалося його таке коротке, але таке яскраве, сповнене глибоким змістом, життя. Україна втратила одного зі своїх героїв сучасності.
«Ніхто не народжується для війни» – говорив Ваня. Україна не вибирала війну, але вони, наші герої, обрали шлях боротьби, щоб захистити свої домівки, сім’ї та наше майбутнє.
Спливають у пам’яті слова Валерія Залужного, Головнокомандувача Збройних сил України 2021-2024 років: «Ми обрали шлях воїнів і йдемо вперед. Весь світ захоплено і з надією дивиться на нас. Ніхто і ніщо не зупинить нас, ми повертаємо своє. І як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно».
Сьогодні сивочолі батьки можуть по праву пишатися своїм сином, адже виростили справжнього героя, який поклав велике серце за Україну-матір. Це велика честь для чоловіка, для воїна.
Іван був і залишиться кращим уособленням українського козацтва: саможертовність і відвага від прадіда Терентія, який віддав життя за Батьківщину у Другій світовій війні; розум і наполегливість у праці від діда Івана, бабусі Ганни, батька Василя та мами Любові. Він – цвіт української нації, гордої та незламної.
Іван не шукав і не мріяв шукати кращої долі десь там далеко, за межами неньки України. «Для чого ж тоді ми воюємо за Україну, щоб потім з неї виїжджати. Все добре і все буде добре» – говорив Ваня, живучи на позитиві, будучи великою людиною світла і добра.
Не заросте доріжка для сестрички, племінничків, батьків до його останнього місця вічного спокою. З його серця завжди проростатимуть квіти, нектар з яких продовжуватимуть збирати його бджілки-трудівниці.
Яскрава постать Івана Стадніченка назавжди закарбується в наших серцях і серцях його побратимів, для яких він був не тільки братом, другом, а й надійним тилом, опорою та підтримкою, з яким було легко навіть у бою.
«Ванька, привіт! Ти дуже хороша людина. Я тебе люблю як побратима, ти молодець! Спасибі тобі за підтримку в бойових діях. Мені завжди, коли ти був поряд, було легко» – напише під час служби його друг, побратим.
Для рідних він живіший всіх живих, такі ж, як він, затямте, не «бувають» – вони приходять раз і навіки!
Схиляємо низько голову перед твоїм подвигом, дорогий племінничок, хрещений синок…
Герої не вмирають! Слава Україні!
Герою Івану «Богуну» навіки слава !
Світлана Красножон, тітка героя
