Болючим ударом для українців стало 24 лютого. День, коли звичне життя розділилося на «до» та «після». Все, що принесла нашому народу повномасштабна війна – це горе, сльози та невимовний біль. Вона зруйнувала мільйони родин, стільки ж забрала й життів. Нажаль, не виключенням стала й тільки-но створена сім’я Світлани та Віталія Ковалів.
20-річна Світлана – дружина нацгвардійця Віталія Коваля, який понад рік захищав Україну у найгарячіших точках фронту. До російського вторгнення закохані будували плани, мріяли спільне майбутнє та хотіли одружитися. Однак війна безжально зруйнувала все це й забрала у дівчини найголовніше – кохану людину.
Майбутня пара була знайома ще зі школи. Коли хлопець, закінчивши 9-й клас вступив до Кременчуцького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, їхнє спілкування не обірвалося й вони тривалий час товаришували. Вирішальним для них став випускний Світлани, на який Віталій прийшов привітати подругу. Тоді, пригадує дівчина, й з’явилося їх перше спільне фото.
Вже через 2 місяці пара почала зустрічатися. Оскільки Світлана знала, що Віталій обрав шлях військового, вона попрямувала за ним: обрала Харків, як місто, в якому навчатиметься та буде поруч з коханим.
Хоч пара й не жила разом, втім це не заважало їм будувати одні мрії на двох. А вже 16 січня 2022 року коханий Світлани освідчився їй. Дівчина без роздумів погодилась. Одружитися закохані планували 25 лютого, та не так сталося…
«Це мав бути наш день. Однак 24 лютого рус*я внесла свої корективи у наше життя, як власне, й у життя кожного українця. Тоді нам не судилося розписатися», – говорить Світлана.
Через розпочату росією повномасштабну війну, звичне та збалансоване життя українців перетворилося на первісне завдання – вижити, врятуватися, а мрії та плани людей замінив страх та тривога. Перші дні війни стали випробуванням для кожного, всі намагалися врятуватися, думали про власне життя та життя рідних. Заплановне свято, якого так чекала пара, довелося відтермінувати.
Війна розділила пару. Віталія першого ж дня забрали на фронт, Світлана залишилася в Харкові, чекати швидкого повернення коханого. Та вже скоро він просив її чимшвидше залишити місто.
Йшов 6 день війни й здавалося, що вже закінчилася зима. Першого березня Віталій надіслав рідним вітання з першим днем весни.
«Ніби просто картинка, але він подарував нам надію. Надію, що й справді для нас настане весна, а не вічно буде лютий; що якнайшвидше закінчиться війна, і ми розпочнемо наше нове спільне життя», – каже дівчина.
Згодом Віталій став кадровим офіцером. І його направили у військову частину на Закарпаття. Не гаючи часу, дівчина попрямувала до коханого. Новий регіон приніс й нове у стосунки пари. Там вони почали жити разом, як давно того прагнули, а вже скоро й розписалися. Тоді Світлані було 19 років, Віталію виповнилося – 20.
Молодята нарешті одружилися, й хотіли, щоб цей день був лише для них.
«Нам вже не хотілося урочистостей чи весільних нарядів, ми просто здійснили нашу мрію – створили сім’ю. А відсвяткувати з близькими планували вже після перемоги», – каже дівчина.
Попри війну, молодята були задоволені новим статусом. Разом вони відсвяткували свої Дні народження – це був перший раз, коли дівчина могла особисто привітати коханого, бо попередні роки хлопець був завантажений навчанням.
Вже під час війни молоді люди обговорювали мрії, їх повернення на малу Батьківщину, спільні подорожі, будівництво власного житла.
У кожного, хто пішов воювати проти окупантів є лише одна ціль – в першу чергу, уберегти рідних їм людей від кривавих рук загарбників, щоб вони жили й зростали у вільній українській державі. Цього хотів і Віталій Коваль.
Коли 21-річний військовий стримував ворога на Харківщині, його рідні переймалися, та все ж знали, що хлопець та його побратими не віддадуть ані клаптика української землі. В той період Віталій писав чимало рапортів на переведення у військові частини, які стояли на варті мирного неба. Зокрема, ще у квітні хотів потрапити в батальйон «Азов», бійці якого ціною власного життя захищали прифронтове місто від російської навали.
Родина воїна щоразу відмовляла його від участі в найзапекліших боях, проте він хотів, щоб його сім’я й вся українська нація жила спокійно.
«Його співслужбовці, з якими він воював останні 4 місяці життя в гарячих точках, казали, що він хотів якнайшвидше закінчити війну, і почати жити зі мною нормальним життям», – розповіла Світлана Коваль.
В пам’яті дівчини Віталій залишився найкращим хлопцем та чоловіком. «Він показував своє кохання вчинками. Я вважаю, це характеризує його як справжнього чоловіка. Віталій був і романтичним: міг, наприклад, приготувати вечерю, зробити сюрпризом власний приїзд й щоразу привозив квіти та смаколики близьким. Завжди піклувався про батьків, допомагав їм по господарству. Останнього разу він приїхав у грудні, подарував нам всім подарунки, й здавалося, наче прощається з нами».
Вона додала, що у свої 21 хлопець зарекомендував себе серед керівництва та соратників, як відповідальний та мудрий військовий, якого поважали.
Ось як про Віталія говорять його товариші по службі:
«Віталій був дуже позитивною, активною та життєрадісною людиною. Завжди збирав навколо себе людей. Як командир, відзначився своєю справедливістю та людяністю; допомагав особовому складу з усіх питань».
«Про Віталія маю лише гарні спогади. Нехай в нього там все буде добре. Він – Герой! Мені було за честь разом служити».
«Для мене Віталій був чудовим другом, і відповідальною людиною, яка відкликалась на будь-які питання».
«6 січня щось всередині мене змусило переглянути стрічку новин в одній з соцмереж та зайти на сторінку бійця, з яким служив Віталій. Там побачила інформацію, що мій чоловік загинув…. Я до останнього не вірила, думала, що це якась помилка, і Віталій скоро напише, сам пояснить все», – пригадує той страшний день дівчина.
Але зв’язку з чоловіком вже не було. Напередодні загибелі, 4 січня, захисник востаннє контактував з рідними. Тоді Віталій зробив своїй коханій подарунок – ланцюжок та кулон «Дерево життя».
«Він сказав, що його дарують тим людям, з якими хочуть побудувати міцну сім’ю. Я подякувала й востаннє сказала, як люблю його. На цьому все й закінчилося… Надалі він уже не читав мої повідомлення й не відповідав на них», – говорить Світлана.
Дівчина не знала, що він вже на той момент був у Бахмуті Донецької області, де 6 січня й поліг, захищаючи спокій українців.
Щоб закарбувати ім’я Віталія у чималий перелік Героїв країни, волелюбних та відданих Батьківщині воїнів, родина загиблого захисника створила на сайті Президента петицію щодо присвоєння йому звання Героя України (посмертно).
«Впевнена, що Віталій і за життя сам заробив би цю відзнаку, й не одну. Він був справжнім офіцером. Можна сказати, що був народжений, щоб стати військовим. Але після його смерті все змінилося. 30 травня йому б виповнилося 22 роки. Мені б дуже хотілося, щоб до цього часу петицію підтримала необхідна кількість людей, це б означало, що Віталій загинув недаремно. Він справді вірив у перемогу, все робив для її наближення, планував майбутнє. Звання Героя України – лише шана його подвигу», – пояснює дружина бійця.
Зараз дівчина ще не оговталась від втрати, і зізнається, що не знає, як можна пережити подібне. Всі мрії та задуми Світлани були пов’язані з Віталієм. Вона поїхала вчитися у місто, де жив Віталій, планувала продовжити навчання там, де на той час би служив хлопець. Все їхнє життя будувалося спільно, а тепер все рухнуло….
«Він назавжди залишиться в моєму серці. Завжди буде моїм чоловіком. Коли біль втрати коханого хоч трохи втихне, хочу виконати те, чого він не встиг зробити. Можливо це хоч трішки загоїть мої рани», – зізнається Світлана Коваль.
«Я вірю, що в пам’яті кожного, хто знав Віталія, він залишитися як волелюбний, відданий державі патріот, який заплатив своїм життям заради нас».
Аліна ДМИТРЕНКО.
Фото з сімейного архіву Світлани Коваль.
