Іноді одна стара фотографія здатна повернути десятки років спогадів.
Саме так сталося днями, коли наш друг редакції, директор Абазівського краєзнавчого музею Олександр Лукомінський, опублікував у соціальних мережах світлину батьківської хати відомого художника Олександра Глушаченка у селі Писарівка. Фото датоване 1953 роком. Разом із ним він звернувся до земляків із простим, але дуже теплим закликом: поділитися фотографіями батьківських хат, у яких жили їхні батьки, дідусі й бабусі.
Адже стара – це пам’ять про рід, про дитинство, про людей, які вже відійшли у вічність. Саме такі світлини допомагають зберегти історію наших сіл і наших родин.
Світлина з Писарівки стала доброю нагодою ще раз згадати нашого видатного земляка – художника Олександра Глушаченка, життя якого обірвалося у 2014 році.
Він народився 30 березня 1928 року в мальовничій Писарівці. Саме тут минули його дитячі роки, звідси він виніс любов до української землі, її людей, полів і небес. Усе життя художник повертався до рідного села у своїх спогадах і картинах, бо саме тут сформувався його характер і світогляд.
Та дитинство майбутнього митця було далеким від безтурботності. На його долю випали колективізація, Голодомор, Друга світова війна. Ще зовсім маленьким хлопчиком він став свідком трагедій, які назавжди закарбувалися у пам’яті. Війна забрала батька, а разом із батьківською хатою згоріли й перші дитячі малюнки.
Здавалося, доля не залишила йому шансів стати художником. У повоєнні роки, рятуючись від злиднів, юнак вирушив до Полтави шукати роботу. І саме тоді випадок змінив усе його життя. Порив вітру кинув йому під ноги клаптик паперу – оголошення про набір до Харківського художнього училища. Не маючи із собою жодної роботи, адже всі вони згоріли під час війни, він усе ж поїхав на вступні і був зарахований. Так розпочався творчий шлях митця.
У своїх полотнах Олександр Глушаченко ніколи не прагнув прикрасити життя. Він писав правду – ту, яку пережив сам. Однією з найвідоміших стала картина «Колгоспниці», що нині зберігається у фондах Полтавського художнього музею. Для самого художника це був образ його матері – жінки, яка пережила голод, важку працю і врятувала своїх дітей. Та свого часу чиновники побачили у картині те, чого в ній не було, «неправильний» погляд на радянську дійсність.
Через це талант художника довгі роки залишався недооціненим. Він не вмів пристосовуватися, не міг писати на догоду ідеології. За право залишатися собою довелося заплатити дорогою ціною – роками творчого мовчання та невизнання.
Лише через багато десятиліть його ім’я посіло належне місце в українському мистецтві. Сьогодні Олександр Глушаченко внесений до Енциклопедії сучасної України, а його творчість вивчають мистецтвознавці. Його полотна називають надзвичайно емоційними, сповненими внутрішньої правди й глибокого співпереживання людині.
Та, мабуть, найбільшим джерелом його натхнення назавжди залишилася проста батьківська хата у Писарівці. Саме вона була тим місцем, звідки починалася його дорога у великий світ мистецтва.
Минають роки, змінюються покоління. Старі оселі поступово зникають із карти наших сіл. Тому особливо цінними стають фотографії, які зберігають пам’ять про них. Бо разом із такими світлинами ми зберігаємо не лише будинки, ми зберігаємо історію людей, історію родин та історію рідного краю.
Можливо, саме зараз у ваших сімейних альбомах є фотографія батьківської чи дідівської хати. Не дайте їй загубитися. Адже колись вона теж стане безцінним містком між минулим і майбутнім.
Юлія ШАБЛЯ
