Пізнього березневого вечора бригада екстреної швидкої медичної допомоги госпіталізувала його до нового Полтавського обласного клінічного медичного кардіоваскулярного центру. Цей заклад цілодобово надає висококваліфіковану спеціалізовану, діагностичну, лікувальну та консультативну допомогу хворим із серцево-судинними захворюваннями – як мешканцям обласного центру та області, так і гнаним війною переселенцям.
Після відповідного оформлення у приймальному відділенні центру хворий у супроводі сина і дружини був направлений до відділення ішемічної хвороби серця, що на п’ятому поверсі. На ліфті за мить — і ось уже відділення. Палата номер 20 — простора, затишна, з двома великими вікнами, двома ліжками і приліжковими тумбочками, що легко трансформуються у відкидні столики.
— У нас у відділенні всі палати двомісні, — не без гордості мовила представниця молодшого персоналу. — Поки що ви, як бачите, один у палаті. Розташовуйтеся потихеньку.
Попрощавшись із сином і дружиною, після огляду його черговим лікарем, Микола Іванович приліг відпочити на широкому зручному ліжку й заснув міцно, як ніколи.
Прокинувся о сьомій ранку, коли вся палата вже була в обіймах сонячних ранкових променів. Вікна незашторені. Прийняв душ, освіжився, відчув легкість. Стояв біля вікна якраз навпроти свого ліжка й насолоджувався краєвидами Полтави, яка давно стала для нього, уродженця Слобідського краю, рідною і любою.
Згадав, як тоді, на початку далеких шістдесятих років минулого століття, літньої пори він вступив на її благословенну землю. За плечима була строкова армійська служба у престижній Групі радянських військ у Німеччині — то була його справжня школа життя з гвардійським гартом і чоловічим змужнінням. Успішно склав вступні іспити до агрономічного факультету сільськогосподарського інституту. Навчання давалося легко і зовсім не заважало брати участь у громадському житті вишу. Отримував підвищену стипендію, піклувався про стареньку матусю загиблого при штурмі Берліна офіцера-розвідника. По закінченню навчання ректорат запропонував вступити до аспірантури. Без особливих вагань погодився. Вже закінчуючи її, зустрів свою долю в образі чарівної Лариси — теж аспірантки, але медичного вишу. Покохали одне одного, побралися. З часом щедрий лелека приніс їм синочка, а згодом і донечку. Отримали квартиру, забрав до себе матусю допомагати доглядати за онуками — і молодим батькам поміч, і щастю їхньому не було меж… Спогади, світлі спогади…
Невдовзі відчув, як хтось увійшов до палати. Озирнувся — то була миловидна кароока жінка середнього зросту в симпатичній медичній уніформі. Посміхнулася, сказала: — Я буду вас лікувати, Миколо Івановичу. Я лікар-кардіолог, а звати мене Ірина Миколаївна Червона.
— Дуже, дуже приємно, — хвилюючись, вимовив він.
Лікарка почала ретельний огляд, вправно оперуючи фонендоскопом: — У вас учора був гіпертонічний криз. Ви перенесли раніше два інфаркти та аортокоронарне шунтування?
— Так, — ствердно відповів він.
— Ми вас підлікуємо, — пообіцяла лікар-кардіолог, — все буде добре.
— Щиро дякую вам, Ірино Миколаївно!
І відтоді йому здавалося, що від цієї досвідченої лікарки струменіють справжні флюїди зцілення для його хворого серця.
Невдовзі після відвідин кардіолога до палати увійшов новоприбулий хворий років сімдесяти — теж, як і він, пенсіонер із Миргорода. Познайомилися чоловіки. Прицмокуючи язиком, новий сусід по палаті був у захваті від побаченої системи життєзабезпечення, новітньої вентиляції, енергозабезпечення, автоматизованих зручних ліжок «як у Євросоюзі», навіть можливості виходу в інтернет та красивого телевізора на стіні.
— Люди добрі, ущипніть мене! Що це — сон чи дійсність? — запитував він і продовжував: — Ми все йшли до Європи, а це вже, здається, у Європі стали! Ооо, життя!
Полетіли швидко лікарняні будні: численні обстеження організму, аналізи, крапельниці, триразовий прийом ліків, електрокардіограми, кабінети функціональної діагностики, рентген, томографія внутрішніх органів, консультації інших лікарів — усього не перелічити. При всьому цьому Микола Іванович був приємно здивований і умиротворено сприймав щоденну непідробну доброзичливість і увагу, вихованість і чемність лікарів, медсестер та молодшого медичного персоналу. До сліз зворушувала невимушена повага до ветеранів праці, до людей старшого віку та до усіх без винятку хворих, що перебувають на лікуванні в кардіологічному центрі. Все більше вражали його ідеальний порядок і чистота, радували зір квіти у холах. «Всюди панує дух людяності й милосердя», — прийшов він до висновку.
А обідньої пори палату полонили запахи смачного борщу чи супу, каші з шматочком курячої грудки або риби, узвару із сухофруктів та чаю. Свіжий білий і чорний хліб — усе це з легеньким гуркотом підвозили на візках просто до кожної палати, пропонуючи добавки бажаючим. За необхідності пацієнти йшли до холодильної камери, де зберігалися продукти, які приносили рідні, друзі та відвідувачі. При цьому сусід по палаті, блискавично впоравшись із лікарняними наїдками, зазвичай брався за апетитно підсмажене кільце домашньої ковбаски. Облизавши губи, він зводив палець догори й вимовляв: — Жити можна!
Вечорами, коли над містом загоралися далекі зорі, а у вікнах полтавців спалахували теплі домашні вогники, Микола Іванович підходив до вікна й думав, думав, думав… За кожним із тих незліченних вогників — людські долі, такі несхожі одна на одну, однак схожі своїми надіями і сподіваннями на омріяну Перемогу. Щоб з війни повернулися їхні сини, батьки, доньки, друзі, сусіди. І просять Спасителя нашого, щоб беріг світлі душі захисників своєї держави, свого народу, своєї землі, ним даної. Своєю працею, волонтерством, донатами на Збройні сили України вони щодня наближають той переможний день. А скільки гідних слів промовляють вони, коли хтось із земляків-воїнів повертається до рідної домівки «на щиті», і вони з похиленими головами проводжають героїв за Межу Вічності…
Нинішнє гірке воєнне сьогодення не лише приносить важкі випробування і втрати, а й ставить перед нами надзвичайно складне завдання — навчитися долати труднощі, не втрачаючи віри в краще майбутнє. Ми маємо міцне козацьке коріння, глибоке і незриме, споконвічні гени свободи і стійкості. «І настане день, — думав він, — коли назавжди стихнуть сирени попередження повітряних атак дронів чи ракет. Буде Перемога, буде жаданий, справедливий і вічний спокій в серцях українців».
На Теплого Олексія його повинні були виписати із кардіологічного центру. Прокинувся рано з думкою про те, що залишає цей шестиповерховий величний храм, де зцілюють стомлені серця, де працюють такі прекрасні люди зі світлим розумом — вірні лицарі та лицарки, що вірою і правдою слугують її величності Медицині. Вставши з ліжка, підійшов до вікна. Над містом крізь ранковий туман вставав новий день.
Сьогодні Микола Іванович обов’язково напише до Книги відгуків свого відділення теплі й щирі слова визнання його завідувачці Вікторії Миколаївні Прокопович, старшій медсестрі Світлані Дмитрівні Жилай, своїй лікарці Ірині Миколаївні Червоній, лікарці Людмилі Миколаївній Шаблій, усім жінкам — добрим і милим, які трудяться у відділенні ішемічної хвороби серця: медичним сестрам та молодшому медичному персоналу — за доброзичливість, старанність і вірність обов’язку.
Не забуде уклінно подякувати лікареві-нефрологу, кандидату медичних наук, доцентці кафедри внутрішньої медицини №2 Полтавського державного медичного університету Тетяні Іванівні Ярмолій та лікарці-кардіологу поліклінічного відділення центру Аллі Миколаївні Могильник — за дієву консультативну підтримку, лікування та високий професіоналізм. Потім він скаже слова своєї сердечної вдячності секретарці директора центру Юлії Миколаївні Сидорук — за відданість улюбленій справі, її запал і енергійність, людяність, вболівання за пацієнтів та колектив центру, за сумлінне виконання своїх службових обов’язків.
А ще він міцно потисне правицю очільнику цього шанованого як на Полтавщині, так і в Україні медичного кардіоваскулярного центру — кандидату медичних наук, відмінному менеджеру й організатору, добрій людині Костянтину Євгенійовичу Вакуленку (на фото). Від усього серця побажає йому й надалі успішно продовжувати славну естафету своїх батьків-медиків — Євгенія Михайловича та Людмили Іванівни Вакуленків, які багато доброго зробили для пацієнтів на ниві охорони здоров’я, працюючи лікарями, і були надзвичайно шанованими полтавцями. А ще побажає йому й надалі впевнено вести згуртований і самовідданий колектив до нових звершень заради здоров’я і життя своїх співвітчизників при дієвій, як завжди, підтримці обласної військової адміністрації, обласної ради та Департаменту охорони здоров’я. Так тримати, вельмишановний!
…Уже зійшло сонце, і цієї миті над ранковим містом у напрямку до річки Ворскли летів величний журавлиний клин. Як завше, птахи поверталися до рідних домівок, до своїх тихих плес.
— З поверненням вас, любі… — зворушено прошепотіли губи Миколи Івановича. — Спасибі вам за весну!
Євгеній Ніколенко,
літератор, Заслужений працівник культури України, почесний член Національної спілки журналістів України, лауреат літературних премій, почесний громадянин Валківської міської територіальної громади Харківської області.
