Полтавка Ангеліна Безотосна понад 2 роки допомагає військовим в найгарячіших точках фронту. Волонтерство називає своїм обов’язком, і усвідомлює всі ризики, на які йде щоразу, вирушивши з черговим багажем до захисників. Вона впевнена, що кожен/кожна мають робити все для швидшого наближення Перемоги України, і щодня докладає зусиль, аби це сталося. У час повномасштабного вторгнення Ангеліна знайшла свою роль і зустріла кохання. На жаль, він загинув на війні, та, попри втрату, волонтерка знаходить силу, аби підтримувати інших воїнів, і таким чином веде свій бій з окупантами та власним болем.
«Дуже тяжко згадувати довоєнне життя. Навчалась, працювала, жила спокійно та розмірено. Освіту здобувала спершу в рідному місті, згодом – у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого в Харкові. Змалечку в мене формувалися проукраїнські погляди. Батьки виховували мене максимально патріотично», – каже Ангеліна Безотосна.
У 2013 році вона була в Києві і бачила, як починалась Революція Гідності. «Звісно, я була малою, але це дуже відклалося в моїй памʼяті. Коли почалася АТО, я дуже хотіла якось допомогти. Але що могла зробити дитина? Я почала плести сітки, збирала кишенькові гроші, заробляла та все старалася вкласти в допомогу для наших воїнів. Коли ж з новою силою ворог атакував країну 2022-го, я була в Полтаві, а батьки – під Ірпенем. Так і почалося наше маленьке сімейне пекло…Відтоді я стала робити все для інших, доки була за сотні кілометрів від батьків. Згодом почала їздити, привозила все, що просили військові, морально їм допомагала, адже я розумію, як треба з ними спілкуватися. Найбільше вони потребують розуміння, підтримки й допомоги».
На власній автівці волонтерка доправляє захисникам різну допомогу: ліки, харчі, військове забезпечення. «Везу, без перебільшення, все: від грілок і їжі – до мавіків, ребів і якихось деталей для авто».
Ангеліна побувала в багатьох фронтових та прифронтових селищах і містах Харківщини та Донеччини, працювала на Куп’янському, Лиманському, Авдіївському напрямках.
«Спершу я намагалася допомогти всім, однак зрозуміла, що морально мені простіше з військовими. На виїзди в мене завжди лежить декілька кілограмів корму для тварин, бо знаю, скільки нині покинутих тварин зосталися залишеними напризволяще. Намагаюся допомагати притулкам, не раз шукала для тваринок нову щасливу сімʼю. Починала працювати сама, але в липні 2023 року познайомилася з неймовірною волонтеркою, з якою тепер працюємо разом. Звісно, є виїзди, де я сама, але в більшості випадків – ми в тандемі, – відзначає Ангеліна. – Раз на місяць точно буваємо в зоні бойових дій, але останнім часом все пришвидшується, тому раз на тиждень чи два. Проблема в тому, що рівень допомоги людей волонтерам спадає, а за свої кошти я не в змозі перекрити всі потреби. Дуже не вистачає допомоги, з підтримкою людей можу їздити так часто, як тільки це можливо».
Кожен виїзд для волонтерки ризикований. Щоразу це може бути дорога в один кінець. Для своїх батьків вона – в спокійних місцях і далі Краматорська не заїжджає. Але, звісно, ставались і обстріли, і «приходи», і багато ситуацій, де треба було швидко думати, що робити, аби виїхати живою.
«Пригадую перший раз – тоді було страшно. Думок було багато, але я завжди згадую, заради кого я це роблю. Розумію, що за нашу країну мають боротися не тільки військові, а й всі інші. Адже це наша спільна країна, спільна проблема і знищити ворога ми маємо разом», – наголошує Ангеліна.
Часто за допомогу військові дякують волонтерам/кам різними «дарунками», значущими для них. Такі подарунки має й Ангеліна.
«Військові завжди дякують. Вони у нас найкращі! Дійсно, є багато значущих для мене подарунків від них, їх особисті шеврони, прапори з підписами командирів бригад, іменні гільзи. Кожна дрібниця від наших захисників для мене дуже цінна».
Ангеліна Безотосна переконана, що ставлення до жінок в армії змінилося на краще, адже вони показали, наскільки сильними можуть бути, показали, що вони надійний тил, та бійчині на фронті, в стабілізаційних пунктах.
Ангеліна Безотосна поєднує волонтерство з основною роботою. Відзначає, що це дуже непросто – страждає особиста сфера, поїхати до батьків, які живуть в Ірпіні, до сімʼї, зустрітись з кимось – майже неможливо. Не раз було, що пізно вона приїжджала з тяжкого виїзду, а рано-вранці – вже була на роботі.
«Моя команда мене дуже підтримує. Пишаюся колективом, який зібрала. Також доводилося інколи зі Старлінку працювати в телефонному режимі за 4 км до ворога. Але від цього життя тільки веселіше. Складно, важко, але нам всім точно не буде вже соромно за таке життя».
Будучи на Донеччині, недалеко від Авдіївського театру бойових дій, Ангеліна дізналася про загибель свого коханого. Єгор був командиром підрозділу в 3ОШБ, пройшов Бахмут, Кліщіївку, Андріївку та Авдіївку, коксохім. Загинув героїчно, витягнувши трьох поранених бійців в боях за Орлівку. Посмертно отримав «Золотий хрест» та багато інших нагород. У нього лишилися батьки та молодший брат.
«Говорити про це важко, тому скажу коротко. Ми познайомилися на війні, там і почали будувати щось спільне. Обоє усвідомлювали, що там, де ми працюємо, одного з нас може вбити ворог. Дотепер памʼятаю одну фразу, яку почула перед одним з його виходів: «Важко закохуватись, коли завтра на фронт, важко, але варто». Тому я і кажу всім: «Як би не було важко, кохайте, живіть, проживайте все! На війні є кохання, є життя. Ніхто з нас не знає, коли за нами прийде смерть. Життя треба жити, як ніколи».
Аліна ДМИТРЕНКО.
Створено за підтримки Волинського прес-клубу.
