Таких синів України, як Анатолій Дергай із Полтави, називають цвітом нації. Їм би ще жити та жити, будувати й творити майбутнє своєї країни…Та молоде життя обірвала кривава війна.
Дитинство Анатолія Дергая промайнуло у рідному місті Полтаві, де він народився та виріс. Хлопець закінчив Полтавську гімназію №33 та Полтавський політехнічний коледж. З дитинства любив різноманітну техніку, автомобілі, з чим і пов’язав свою майбутню професію. Анатолій прекрасно водив авто, близько 9 років працював таксистом, із 2017-го став далекобійником міжнародного класу, об’їздив усі країни Європи, знайшов безліч друзів та знайомих.
Щастя там, де лунає дитячий сміх
З майбутньою дружиною Інною Анатолій познайомився, коли працював таксистом. Згодом молоді люди створили прекрасну родину, у якій народилася донечка Валерія. Від першого шлюбу Анатолій виховував старшу доньку Софію. З самого малечку між дівчатками встановився тісний сестринський зв’язок, а тато робив усе можливе та неможливе, щоб його кровиночки росли у любові і достатку.
На початку подружнього життя Анатолій та Інна проживали в орендованій квартирі, та чоловік завжди мріяв про власний просторий будинок, наповнений веселим дитячим сміхом, де буде завжди гамірно від дорогих гостей. Впевненими кроками Анатолій рухався до своєї мети. Через кілька років він власними руками почав зводити дім. Працюючи далекобійником у Європі, він детально вивчав та придивлявся до тамтешніх будинків, багато читав, вивчав технології будівництва в Інтернеті. Згодом втілив свою заповітну мрію, збудувавши дім власними руками.
Родина переїхала у новий, правда ще не до кінця завершений, будинок. Разом з ними у ньому поселилося щастя…Все ладилося, радували донечки Соня та Лєрочка, двері завжди були відчинені для друзів, кумів та родичів.
«Толя був людиною, яка дорожила людьми. Він ніколи ні з ким не сварився, його знали та поважали у Полтаві. Мав безліч товаришів, яким допомагав. Він умів усе: будувати, приділяти увагу дітям, малювати разом з ними, виготовляти святкові поробки. Ми ніколи не сиділи на місці, ходили по гриби, на футбол, на прогулянки, смажили шашлики, купалися у басейні. Він завжди говорив: «Робота ніде не дінеться. Треба вміти і працювати, і відпочивати», – розповідає про коханого чоловіка Інна Дергай.
Війна…
На початку повномасштабного вторгнення в Україну Анатолій Дергай доєднався до місцевої тероборони. Згодом дійшов висновку, що тут він не приносить ніякої користі та подався у військкомат. Пройшов медичну комісію та твердо вирішив захищати Батьківщину від окупантів. На умовляння дружини Інни відповідав переконливо: «Ти не розумієш, я давав присягу!».
У березні Анатолій Дергай добровольцем став до лав Збройних сил України. У складі 27-ї реактивної артилерійської бригади імені кошового отамана Петра Колнишевського обороняв Харківщину.
Будучи першокласним водієм-далекобійником, Анатолій застосував свої уміння й на війні. Йому довірили бойову машину РСЗВ «Ураган». Разом з побратимами вони виконували на ній спеціальні завдання. Анатолій швидко розібрався зі складнощами керування артилерійської установки. «У його «Урагані» навіть дверцята не скрипіли, адже він їх полагодив та змастив, – переказує слова побратимів чоловіка Інна Дергай.
«Хлопці варили собі супи, борщі, вони не їли вермішель швидкого приготування. У Толі були всі умови для заварювання кави та чаю. Вони мали невеличку буржуйку, якою грілися, адже постійно перебували у лісах та в полях. Навіть баню собі облаштували – обгорнули поліетиленом стовбури сосни, кип’ятили воду в казані, додавали хвою. Завжди могли створити для себе комфорт, схожий на домашній», – розповідає Інна Дергай.
Умілі артилеристи добре насипали ворогам. Два бойові екіпажі, в одному з яких служив Анатолій Дергай, блискуче проявили себе при виконанні бойових завдань, були взірцевими у бригаді. На хлопців завжди можна було покластися, вони робили свою справу навіть тоді, коли виконати її було неможливо.
Ангели, які продовжують свій бій з небес
Війна завжди забирає найкращих. 25 квітня поблизу села Шебелинка, на Харківщині, завжди відкриті, щирі й віддані Батьківщині хлопці дали свій останній земний бій. За наведенням зрадників-колаборантів дві РСЗВ «Ураган» з повним екіпажем та бойовим зарядом були атаковані ворожим «Іскандером». Машини здетонували – шансів вижити не було…
Героїчно віддали свої життя герої з Полтавщини: солдати Анатолій Дергай, Віталій Карась, Олександр Куриленко, Денис Палій, старший солдат Юрій Химич, головний сержант Віталій Дорошенко.
Хлопців оплакувала вся артилерійська бригада. Лють і ненависть до ворогів кипіла. Зрадників-навідників відшукали дуже швидко – жорстока кара наздогнала їх.
8 червня Президент України Володимир Зеленський підписав Указ про нагородження орденами «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно) загиблих бійців.
Анатолія Дергая поховали на Алеї Героїв Затуринського кладовища. Нещодавно вулицю Жасминову у Полтаві перейменували на вулицю імені Анатолія Дергая.
Знайти сили жити далі
Пережити непоправну втрату дуже важко, віднайти слова, які втамують біль, неможливо… Попри все Інна Дергай продовжує жити далі. Вона точно знає, що Толя охороняє їх із донькою з небес. Він би ніколи не хотів, щоб його родина страждала.
Інна добудовує будинок – чоловікову мрію. Уже готова кімната семирічної Валерії. Поряд із нею завжди старша сестричка Софія. Дівчатка рано пізнали, що таке горе, вони втратили тата, який був для них цілим світом, але вони розуміють – він зробив це, щоб захистити їхні юні життя, як й інші життя маленьких українців та українок, які неодмінно житимуть у вільній та мирній державі.
Юлія ШАБЛЯ.
Фото з архіву Інни ДЕРГАЙ.
Царство небесне!!! Спочивай з миром. Братику, як тебе не вистачає…