…ви з нами поряд, безсмертно і свято,
в наших душах й серцях назавжди…
Так сталося, що 24 лютого 2022 року в день, коли північні сусіди нахабно намагалися зламати українські двері й повномасштабно вдерлися у чужу для них країну, о 7 годину ранку, в центрі села Заворскло, на автобусній зупинці, вже стояли молоді воїни – у військовому вбранні, з наплічниками. Спокійні і стримані, з посмішками на вустах.
Я запитала: «Ще так рано, а вас вже покликали?» У відповідь почула: «Нам не треба вказівок, нас кличе Україна, присяга і совість. Ніколи не забуду тієї хвилини, тривожної і хвилюючої, коли на моїх очах творилася історія сьогодення. Я заплакала, побажала воїнам якнайшвидшого повернення додому живими і здоровими та всіляких гараздів. Але, на жаль, як не сумно, за час війни на серці громади запеклося вже двадцять дві незагоєні рани. Це вічний біль батьків, дітей, близьких родичів та друзів, які ніколи не дочекаються рідних з фронтів…
Коли їх відспівували у Полтавському кафедральному Свято-Успенському соборі і потім, біля місць поховання, коли кожне село на колінах проводжало своїх найкращих земляків в останню дорогу, я впевнена – всі чудово розуміли і знали, як кожного ранку сходить сонце, так і пам’ять про наших героїв завжди святою молитвою буде горіти в наших серцях. Бо ми – Українці! У нас шляхетний і доброзичливий менталітет, але й помста за втрати найдорожчих синів та дочок, сплюндровані міста та села є справедливою та нищівною для москалів.
Найближчим часом, в селі Терешки, біля сільської ради, відкриється Алея пам’яті наших загиблих героїв з портретами і розповідями про них. Наші дорогі земляки сплатили найвищу ціну, щоб ми сьогодні могли жити і безмежно дякувати кожному з них. Імена героїв назавжди занесені золотими літерами в книгу історії Терешківської громади. Вічна слава Героям!
Сьогодні я хочу розповісти про трьох наших земляків, які до останнього подиху були вірні Україні, присязі і своїй людській совісті, українському духу і Батьківщині. Коли наші оборонці незримо вишикуються на Алеї Героїв в один стрій, це назавжди об’єднає їх в одну команду – полтавських героїв-визволителів, вічну, святу й непорушну. Наші воїни для своїх рідних, земляків та односельців незримо завжди будуть поряд, в душі, серці та вдячній незабутній пам’яті!
Безручко Сергій Миколайович
(14.10.1982 — 14.03.2024)
Помічник гранатометника військової частини 3052 Національної гвардії України. Народився в багатому садками і хорошими людьми селі Портнівка Заворсклянського старостату. Яким він навіки залишився в пам’яті рідних, близьких та односельців і золотою дитиною для батьків Світлани і Миколи, бо його ніжність, увага і щира турбота зігрівали оберегом добра й любові сім’ї Безручків. Відданим коханим чоловіком для дружини Юлії та найкращим батьком у світі для сина Станіслава. Хорошим, добрим, відкритим сусідом для односельців. Де б не працював Сергій Миколайович, його пам’ятають добросовісним, відповідальним робітником. Це й охорона фірма «Явір», Вацівський комбікормовий завод та інші організації. Ще з юності обожнював футбол і завжди мав гарну спортивну форму. Тільки жити й радіти, якби не клята війна.
10 березня 2022 року був призваний на захист України і 14 березня 2024 року поклав за неї життя в населеному пункті Роботине Запорізької області. Похований у селі Портнівка. Кажуть, чужих дітей і чужих воїнів не буває. Це дійсно так. Настільки щемко й боляче прощатись й переживати такі непомірні втрати. Батьківщина, безумовно, оцінить бойовий подвиг героя державною нагородою, а Портнівка, я впевнена, знайде можливість увіковічнити свого дорогого земляка. Вічна Слава Герою.
Богданчик В’ячеслав Валерійович
(15.12.1988 — 01.06.2022)
Навідник другої механізованої роти першого механізованого батальйону 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців військової частини А2167. Мешканець мальовничого села Писарівка Заворсклянського старостату. Молодий, усміхнений, завзятий, дуже допитливий, мав велике бажання до пізнання нового. Захотів — навчився, одержав фах кухаря-бармена і деякий період працював за цією спеціальністю. Також свого часу мав роботу на будівництві. Ще було у В’ячеслава одне велике захоплення. Він чудово розумівся на комп’ютерах, ремонтував, складав різні програми. У місцевому будинку культури до сьогодні згадують його золоті руки, як він допомагав Вірі Миколаївні, покійному директору закладу культури, налагоджувати роботу електроніки. Скільки світлого, сонячного позитиву дарував В’ячеслав своїм рідним — мамі Аллі, батьку Валерію, брату Олександру та сестрі Валентині. Не забудуть свого друга і товариша його однокласники та друзі.
01 червня 2024 року минули другі роковини загибелі В’ячеслава в результаті бойового зіткнення поблизу населеного пункту Миколаївка Донецької області. Але душа і серце героя завжди будуть у Писарівці, на рідній вулиці, яку земляки тепер назвали в честь героя для незабутнього спомину майбутнім поколінням. Держава теж гідно відзначила бойовий подвиг нашого земляка орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Коли молоде покоління українців своїм героїчним патріотизмом демонструє нам, як треба боротися і відважно захищати свою Батьківщину, свій рідний край і своїх рідних від московитської навали, це вартує найкоштовнішої духовної ціни і святої, вічної пам’яті. Слава Герою!
Кожем’як Андрій Романович
(25.07.2001 — 13.01.2023)
Молодший сержант, командир відділення морських піхотинців 88-го окремого батальйону. Народився в селі Зінці Терешківської громади.
Хлопчик ріс у сім’ї, де українські святі ідеали були і є понад усе. В 2014 році ще зовсім юного Андрія батько взяв з собою на Київський майдан, де дитина на власні очі стала свідком тих хвилюючих і драматичних подій. Після закінчення школи юнак успішно закінчив Полтавський політехнічний коледж і міг відразу продовжити навчання у закладі вищої освіти. Але патріотичний дух, безмежна любов до Батьківщини не дозволили йому бути осторонь подій, які почалися в лютому 2022 року. Він добровольцем вирушив на війну. Та вже був не юнаком, а сильним і відважним воїном. Це був сміливий вчинок справжнього відданого чесного українця, який заслуговує безмежної поваги і вдячності. Андрій разом з побратимами пройшов багато гарячих точок у фронтових буднях. Це – Маріуполь, Волноваха, Авдіївка та чимало інших. Підлеглі дуже поважали й цінували свого молодого командира за мужність, відвагу і намагання зберегти всіх живими. Було неймовірно важко, але коли Андрій одержав короткострокову відпустку, він встиг вступити до юридичного інституту державної юридичної академії імені Ярослава Мудрого і навіть скласти онлайн декілька екзаменів. Я часто думаю, якби життя склалось по-іншому, без війни, скільки б всього позитивного й чудового встиг би здійснити і досягти цей юнак. 13.01.2023 року під Красногорівкою Донецької області, забираючи тіло загиблого побратима, наш герой, як і інші українські ангели, сам став на вічний небесний пост. Вдома залишилися згорьовані батьки Леся Анатоліївна та Роман Вікторович. Поховали славного земляка в Зінцях, на Алеї Героїв. Мешканці вулиці, яку назвали в честь мужнього воїна, будуть розповідати своїм нащадкам, а ті колись своїм, про незабутнього односельця, який заплатив життям за те, щоб українці вільно жили у незалежній й рідній Батьківщині. Держава відзначила подвиг героя орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Вічна слава Герою!
Отака моя схвильована розповідь про трьох наших земляків із славної когорти загиблих героїв нашої Терешківської громади. Завдячуючи їхнім бойовим подвигам, жертовності на благо і в прямому сенсі на збереження нашого сьогодення, віри, надії та любові. Впевненості у нашій беззаперечній перемозі над клятим ворогом.
Дуже хочу від себе особисто і, впевнена, від усієї громади разом з глибоким співчуттям висловити щиру вдячність батькам та близьким всіх наших героїв за те, що їхня батьківська любов, увага і турбота, український святий дух навічно подарували нам героїв, незгасиму трепетну пам’ять про дорогих земляків. Вони спочивають у рідній українській землі, рідних селах, де завжди можна провідати і вклонитися перед ними.
Українські ангели на вічному небесному посту стоять на захисті вітчизни, а ми їх вдячні земляки будемо завжди з ними у світлих спогадах, повазі й невичерпній любові до наших святих небесних оберегів. Дуже дякую всім, хто відгукнувся і допомагав у створенні цього матеріалу. І наостанок, хочу звернутись до всіх громад Полтавського району з проханням при можливості розповідати на сторінках нашої улюбленої газети не тільки інформаційні новини, а обов’язково віддавати шану загиблим героям, доносити до читачів життєві історії воїнів. Це буде добра данина святій пам’яті земляків. Доля нас об’єднала в одну велику родину — Полтавський район і все тепер у нас спільне — горе й радість, втрати й надбання. Давайте про це не забувати! Слава Україні і Героям Слава.
Ольга Пластініна
с. Заворскло
