35 років тому на Чорнобильській АЕС сталися два вибухи, які скалічили життя сотень тисяч людей та утворили багатокілометрову зону відчуження. З наслідками катастрофи й донині живе кожен, хоча може скластися думка, що когось це й не стосується. Насправді ж ЧАЕС – це горе кожного, рана всього українського народу, яка кровоточить щороку 26 квітня.
Як би не боляче було згадувати ті страшні роки очевидцям катастрофи, всім, хто вимушений був залишити свої домівки, тим, хто повернувся в зруйноване місто, й тим, хто навіки закарбував своє ім’я серед тисяч відважних героїв-ліквідаторів, всі ми маємо пам’ятати свою історію й робити все, щоб подібного більше ніколи не сталося.
Для того, щоб ця катастрофа була приборкана, тисячі наших співвітчизників та громадян інших країн ризикували своїм життям. Протягом 1986–1990 років понад 600 тисяч людей взяли участь у
ліквідації аварії – боролися з вогнем і розчищали завали. З когорти тих, хто протистояв свого часу чорнобильському лиху, й наш земляк Олександр Михайлович Вихров з с. Божківське Новоселівської громади.
Він одним з перших був призваний для надання допомоги у ліквідації наслідків вибуху на атомній станції. У складі Чапаєвської дивізії Олександр Михайлович пропрацював з 4 червня по 6 вересня 1986 року. До цього чоловік служив у хімічних військах за спеціальністю хіміка-розвідника, інструктора, тому мав уявлення про радіацію та події, що відбувалися в Чорнобилі.
«В ніч перед виїздом до Чорнобиля ми переночували на полігоні. Зранку всіх повантажили в машини й повезли в сторону Білорусії, в с. Діброва. До реактора відстань була зовсім невелика – полями й
лісами всього 9 км. Коли вже приїхали – почали облаштовувати
територію для наметового містечка», – згадує герой історії.
Разом з іншими ліквідаторами, яких в роті було 53, Олександр
Михайлович розвантажував вагони 3-метрових соснових стовпів, які потім просочували креозотом й вантажили на КАМАЗи, щоб огороджувати ними зону відчуження. Як згадує ліквідатор, в серпні
вони 2 тижні працювали на станції та обмивали третій енергоблок.
– Ми приїжджали на станцію, переодягалися у білі медичні тканинні комбінезони та захисні засоби й виконували роботи на третьому енергоблоці, – розповів ліквідатор, – після завершення весь одяг утилізувався, а самі ми добре милися й вдягали все нове.
Годували чоловіків добре: як й звичайними продуктами (тушонкою, яйцями), так й дефіцитними на той час, приміром «Згущенкою». Згадує Олександр Михайлович випадок, як врятував побратимам життя. В той період на території Чорнобиля вродило багато грибів, і звичайно, чоловіки вирішили скористатися цим й зготувати з них вечерю. Коли Олександр побачив це, то відразу перекинув казан, невдоволення йому звичайно виказали. Але Олександр запевнив, що саме гриби й містять найбільше радіації, а від незнання вони ледь не
померли.
Ще Олександр Михайлович розказує, що під час служби познайомився з хлопцями, які також були разом з ним у дивізії: Віктор Шкурпела, з яким жив в одному наметі, Іван Якушев та інші. З
ними він спілкується й дотепер.
До ліквідації були залучені чоловіки й з Прибалтики, й з Росії та
інших країн. Працювали вони вахтовим методом – приїздили одні,
отримували максимально допустиму дозу радіації і їхали назад. На зміну приїздили інші.
Найбільше Олександру Михайловичу запам’яталися вишні аномальних розмірів. «Вони були як яблука, все через радіацію», – пояснює чоловік. Якими б вони не були апетитними, їсти їх було небезпечно.
За участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС
Олександр Михайлович отримав відзнаки.
Хоча плата там суттєво відрізнялась від звичайної на іншій роботі, але Олександр Михайлович, як десятки інших земляків, ризикував своїм життям та здоров’ям. Нині чоловіку – 59 років і навіть через 35 років наслідки опромінення даються взнаки.
14 грудня ми згадуємо героїв, які продемонстрували свою самопожертву, які пройшли через усі кола ядерного пекла заради
мільйонів людей та прийдешніх поколінь. У своєму вірші «Чорнобильська трагедія» Марія Яновська писала:
«Я вдячна людям тим, що врятували
Усю планету в найскрутніший час.
Ми перед ними всі заборгували, –
Скажу сьогодні просто, без прикрас».
Фото з особистого архіву
Олександра ВИХРОВА.
