Історії людей, які вимушено тікали від повномасштабної війни у різні куточки України, схожі. Передусім, спогадами про найгірші дні, тижні, а то й місяці, виживання у страху за життя найдорожчих людей.
Харків, на жаль, став не єдиним містом, яке з 24 лютого потерпає від російської збройної агресії проти мирного населення. З березня півторамільйонне місто покинула половина мешканців, всі вони оселились у спокійних та відносто безпечних містах і селах українських регіонів.
З надією, що скоро повернеться до рідної домівки, до Полтави на тимчасове проживання евакуювалась 48-річна харків’янка Юлія Подлипинська. Вона розповіла «Вістям» свою історію війни. (Далі – пряма мова).
– Я все життя прожила у Харкові, де народилася, навчалася й виховувала доньку Христину. Мала хорошу роботу у сфері торгівлі, стабільність й не хвилювалась про майбутнє. З початку лютого, коли всі закордонні ЗМІ попереджали про наступ росії на нашу країну, я розуміла що може статися щось страшне. Але вірити в це не хотіла до останнього. Я справді сумнівалась в тому, що коли-небудь під моїм будинком будуть проїжджати російські танки, а над головою – літатимуть ракети.
Того дня ми з донькою прокинулись близько 5 години ранку від звуків вибухів. Ми проживаємо на окраїні міста, в напрямку Бєлгорода. Звідти почула свист, мабуть, це летіли високоточні ракети, які в перші дні знищували нашу ППО і віддалено – стрільбу. Перша думка, яка виникла при цих подіях, що це все сон. Подумки сказала: «Ну невже насправді?», «Не може бути!». Так не хотіла в це вірити. А звуки ставали все ближче й ближче.
О пів на шосту ранку бачила, як нажахані люди бігали по вулиці, мабуть, усвідомивши всі ризики – вантажили свої автівки й виїжджали з міста. Ми з донькою ще нічого не тямили й були стурбовані від побаченого й почутого. В паніці всі бігли в магазини й аптеки, скупляли все, що бачили, особливо воду, бо та, що тече з кранів – непридатна для пиття. Скрізь був жахливий ажіотаж, кілометрові черги, аптеки на той час й не відкривались.
О 10 годині вже було чутно серію вибухів поблизу Північної Салтівки. Саме в цьому районі були важкі бої між російськими окупантами, які намагались захопити Харків, і українською армією. Його обстріли не припиняються й нині. Коли рашисти підійшли досить близько до Салтівки, то відірвали нас від усього навколишнього світу: кілька днів не було Інтернету, зв’язку та електроенергії.
Попри те, що мали зручну квартиру, спокій й безпеку відчували лише у ванній кімнаті. Там 10 днів і жили, переховуючись від російський обстрілів. Потреби спускатися у підвал не мали. Наша квартира знаходиться на першому поверсі, а от наші сусіди з верхніх поверхів часто під звуки вибухів бігли в укриття.
Весь час вірили, що скоро всі жахіття закінчаться, ми повернимось до звичного життя, але буденним стало існування в умовах виття сирен та безперервних пострілів.
Найстрашніше стало, коли зі сторони Бєлгорода по нас випускали російські винищувачі. Це, власне, й змусило замислитися про безпечніше місце. Друзі запросили пожити у них, на інший стороні Харкова. Ми сподівались, що тепер ми будемо в безпеці, але тієї ж ночі росіяни завдали чергового удару – атакували танкове училище, поблизу якого мешкали наші друзі. Відтоді ми ще частіше й гучніше чули ворожі вибухи.
Як говорив у привітанні до Дня Незалежності України наш президент Володимир Зеленський : «Це війна не двох армій. Це війна двох світоглядів». Не сперечатимусь з цією думкою. Це війна між двома системами: демократичним світом та тоталітарним режимом, який діє в рф та її країнах-партнерах. Насправді війна була роками, дехто помічав, хтось закривав очі на суспільні руйнування. Через російське вторгнення у 2014-му мільйони українців залишили домівки, вдруге, напавши на суверенну Україну, росіяни змусили нас тікати зі своєї землі. Але українці – один народ, який згуртувавшись, вистоїть проти всіх.
Вибратися з розтрощеного Харкова нам допомогли друзі доньки. Оскільки вона працює у всеукраїнській компанії, то має досить широке коло спілкування у різних містах країни, часто й сама їздила у відрядження до Полтави.
Її знайомий-полтавець й евакуював нас з прифронтового Харкова на початку березня. Ми мали час зібрати необхідні речі, документи були завжди при нас. Нам пощастило, що виїжджали не так, як більшість харків’ян без одягу, паспортів й домашніх тварин, яких змушували залишати просто на вокзалах й не брали в евакуаційні потяги.
Приїхавши до міста, спершу проживали у колеги доньки. Згодом стали жити в гуртожитку, де мешкаємо до сих пір. Там проживає чимало родин переселенців. Ми орендуємо кімнату за власні кошти, більшість мешкає у безкоштовних приміщеннях. Тяжко дається відсутність роботи. Наразі це найбільша проблема для мене. На щастя, донька працює онлайн, я ж не можу знайти ніякого заробітку.
У перші місяці, як ми переїхали в Полтаву, отримували чималу фінансову підтримку від держави й закордонних благодійних організацій: Міжнародного Червоного Хреста та ООН, але хочеться реалізовувати себе тут, допомагати місцевим жителям. А вони тут прекрасні, такі щирі люди. Я встигла трішки пізнати місто, його архітектуру й колорит, але найбільше сподобались полтавці.
За час знаходження тут, ми один раз на кілька годин повернулися до рідного будинку, зібрали деякі речі, доки було відносне затишшя, перевірили квартиру. У ній, як в решти, були вибиті вікна, мабуть хвилею сильних вибухів, що лунали неподалік. У Харкові нас чекає рідна місцевість, квартира й всі спогади про мирне життя. Розуміємо, що наразі небезпечно туди повертатися, але обов’язково це зробимо після нашої перемоги!
Аліна ДМИТРЕНКО.
Фото: родинний архів Юлії Подлипинської, “Вісті”.
Колаж: “Вісті”.
