Десятки тисяч людей, що полишили спокійне й мирне життя у своїх містах були змушені перебратися до безпечнішого місця. Таким прихистком для них стала Полтавщина.
Щодня в стінах Полтавської міської ради реєструються переселенці, отримують необхідну гуманітарну допомогу й поради фахівців.
«Вісті» зібрали болючі спогади родин, які запам’ятали замість своїх міст – руїни. Вони ніколи не пробачать загарбникам страждання й біль, які ті принесли на їх землю.
(Всі герої історій реальні, імена змінені з міркувань безпеки)
З-поміж інших людей, що вже зареєструвались на отримання гуманітарної допомоги, виділяється Микола. Його дружина Валентина залишилася в черзі, а чоловіка попросила посидіти на лаві, щоб не напружував ноги, бо стояти доведеться довго. Їм обом за 70 років, до «спецоперації путіна» мешкали на Харківщині. 10 березня були змушені разом з сином Віктором тікати від чисельних бомбардувань та атак в Полтавський район. Там їх радо зустріли знайомі: дали житло й допомагали чим було потрібно. До пункту отримання «гуманітарки» приїхали не стільки за продуктами, як за ліками, свої вже закінчились.
Пану Миколі боляче згадувати про вщент зруйнований будинок, вкриті снарядами вулиці й вирви від вибухів боєприпасів. Весь час родина переховувалась в підвалі, але залишатись там далі було небезпечно, тому поїхали звідти. Син Віктор, залишивши батьків у безпечному місці, допомагає іншим – перевозить з-за кордону гуманітарні вантажі. Є у подружжя й донька Ксенія. Вона військова, тому серце батьків щоразу болить за неї.
Серед великих куп одягу Наталія вибирає речі для своєї 14-річної доньки Каті та 6-річного сина Максима. Покинути домівку в одному з сіл Донеччини їх змусила війна. 39-річна жінка має інвалідність, тому у мирному житті доглядала батьків й виховувала дітей. Тепер вже більше місяця діти з матір’ю мешкають в одному домі з односельчанкою, яка покликала їх до себе. Наталія до останнього вірить, що скоро все скінчиться, й вона та її діти повернуться додому, до бабусі, яка не захотіла виїжджати й залишилась під обстрілами російських військ.
За час, який сім’я перебуває у Полтаві встигли трішки розгледіти місто. Пізнавали архітектуру міста, коли відвідували місцеві храми, церкви та інші місця, де волонтери роздавали харчі, засоби гігієни та речі.
Звуки сирен, що лунають містом вже не здаються такими моторошними для Анни. За довгий час поки велися активні бойові дії, родина жінки залишалась на Харківщині. Вони бачили, як неподалік літали ракети й чули сильні обстріли. Найбільше переживань від таких дій відчувала донька Анни – Мирослава. Це зараз вона вибирає нових улюбленців серед іграшок, та спокійно реагує на повітряну тривогу, але так було не завжди.
Тікаючи від бомбардувань рідного міста, жінка їхала до Полтави практично без речей. Говорить, брала те, що можна було нести в руках. Тому зараз не вибирає зайвого, а найголовніше для себе й дитини. Чоловік Анни не поїхав з рідними, залишився вдома піклуватися про батьків. Жінка зізнається з сльозами на очах, хоче скоріше повернутися додому, особливо її тішить відносно невелика відстань до домівки. А поки що вони оселилися з знайомими в орендованій квартирі.
Полтавка Діана довго вмовляла тата й брата переїхати до неї, в безпеку. Як відомо в Миколаєві, звідки родина, наразі критична ситуація – російські нелюди атакують місто. Лише недавно після довгих місяців розтавання сім’я об’єдналась. Батько дівчини, Дмитро, розповів, що до останнього не хотів виїжджати з міста, але в останні дні почалося сильне бомбардування, а вийти на вулицю стало страшно й небезпечно навіть вдень.
Матір та сестра Діани ще на 25 день війни виїхали за кордон, в Чехію. А от бабуся й дідусь, єдині з мешканців їхнього під’їзду, хто залишився й не евакуювався. Тепер рідні турбуються про них – намагаються переправляти полтавськими волонтерами продукти та ліки.
Будучи під великим психологічним тиском після пережитого, молодший брат дівчини тепер різко реагує на будь-який стук та шум й засинає у верхньому одязі.
–«Ніхто не хоче покидати свій дім й їхати в нікуди», – каже Діана. Переважна більшість рідних та знайомих дівчини так нікуди й не переїхала. «Нещодавно не стало мого однокласника, а тітка, татова сестра, попри наші перестороги залишилися в рідному місті», – ділиться полтавка.
Гортаючи хроніки новин у Миколаєві, Дмитро показує фото розтрощеної місцевої ОДА й додає, що в той злободенний день там загинули двоє його товаришів. Що пережили чоловіки складно уявити. Донька розповіла, про один день, коли від смерті її батька відділяли кілька метрів автошляху.
–«Працюючи волонтером, тато поїхав допомагати гасити пожежу, яка виникла в області. Раптом йому зателефонував начальник й просив залишити авто та тікати лісом, бо в напрямку, куди він їхав росіяни всіх убили. Якби я не надзвонювала йому, то він би встиг, й був там з усіма…».
Спілкуючись з героями історій стало зрозуміло, що їхні цінності змінились. Відчуваючи нестачу води, тепла, світла й харчів у воєнних умовах кожен переосмислив їх значущість в мирний час.
