Раніше це прекрасне, квітуче місто нині – болюча рана на серці України…Символ незламності нашого народу. Про те, як у ході російсько-української війни місто перетворилося на руїни, як захищають його безстрашні бійці полку «Азов» та як переживають блокаду місцеві мешканці – дізнавайтеся із розповіді очевидця, нашого колеги-журналіста, мешканця Маріуполя, Максима Грабовського, якому вдалося вибратися із блокади та поділитися пережитим.
– «Спершу декілька слів про те, яким Маріуполь був раніше. У 2014 році військові з частини 3057 були першими, хто в Донецькій області почав чинити опір окупантам. У травні того ж року в цьому місті виник легендарний нині полк «Азов», саме завдяки якому Маріуполь залишився українським містом і залишається ним досі попри всі спроби окупантів. І відтоді місто недарма почали називати східним форпостом України. Відтоді Маріуполь став змінюватись. За 8 років він став потужним культурним, розважальним, урбаністичним, соціальним та освітнім центром. Надходили міжнародні гранти, реконструювалися лікарні, школи та площі, розвивалися соціальні послуги та IT-сфера. Звісно, були серйозні проблеми з екологією через потужні металургійні комбінати. Але місто поступово ставало європейським, чого варта діяльність ЛГБТ-активістів та робота, спрямована на висвітлення проблем гендерно зумовленого насильства.
Крім того, місто ставало більш проукраїнським та патріотичним, ніж до 2014 року. Взагалі, у місті було дійсно комфортно жити, підприємці наввипередки відкривали кав’ярні, магазини та крафтові крамнички. До того ж, мистецьке та культурне життя теж вирувало. Щорічно відбувалися безліч фестивалів. Найпотужніші – музичний “MRPL City” та мистецький “Startup ГогольFest».
22-го лютого в Маріуполі був масштабний проукраїнський мітинг. На ньому люди виказували своє обурення рішенням Путіна визнати ЛДНР, консолідувалися та планували спротив. Настрій у всіх був тривожний, але дещо піднесений. Тому що ми відчували єдність. Але ніхто тоді не міг уявити, що мета рашистів — не захопити Маріуполь, а знищити його. Коли окупанти вже 24 лютого розпочали повномасштабні бойові дії, які за їхньою риторикою брехні були чи то «навчаннями», чи то «визволенням», наші військові та волонтери були готові. І одразу активізувалися та почали спротив. Моїм колегам теж було не до сентиментів — ми розуміли, що у таких умовах наша робота теж важлива.
Настав час, коли ми нарешті розповідаємо не про 5 метрів побілених бордюрів, а можемо допомогти врятувати чиєсь життя. Вкрай важливо було розвінчувати фейки, інформувати людей про те, як діяти під час обстрілів, розповідати про облаштовані бомбосховища (яких на жаль, майже не було, міські чиновники, чомусь не підготувалися), висвітлювати наслідки агресії російських загарбників. Але обстріли тривали, ставали більш частими, руйнівними та пересувалися до центральних частин міста. Кількість жертв серед цивільного населення зростала.
Вже 28 лютого більшість моїх колег залишилася вдома. Також почалися проблеми зі світлом та зв’язком. Збирали, монтували, начитували випуск ми удвох з журналісткою, яка на той момент вже жила на роботі, бо втекла з мікрорайону Східний, який на той час щільно обстрілювали окупанти. 1 лютого ми вже не змогли випустити новини в ефір, тому зосередилися на публікаціях в соціальних мережах. А мобільні телефони заряджали від безперебійників. 4 лютого мобільного інтернету не було майже ніде, тож з наступного дня я теж перестав ходити до офісу і повністю зосередився на волонтерській діяльності.
Тим часом, станом на 2-3 березня у місті вже не було світла, зв’язку, водопостачання, газу та опалення. Люди продовжували стояти у величезних чергах за продуктами та медикаментами. Банкомати вже не працювали. Поступово починало набирати обертів мародерство. І дуже обурювало, що не має можливості розповісти світові, яку гуманітарну катастрофу рашисти створили для населення, яке прийшли «денацифікувати», а по суті — лишити самоідентифікації і обрусити. Розповісти, що справжні нацисти — то російські військові, та й звичайні громадяни теж, бо вони зневажають інші народи, при цьому себе сприймають, як народ-месію. Але в Маріуполі їх місіонерство перетворилося на гуманітарну катастрофу та геноцид.
Окрім відсутності звичних комунальних благ та сервісів, вже нема де було купити їжу та ліки. Єдиний магазин, який до останнього працював, розбомбили. Взагалі стояти у чергах було небезпечно, бо у скупчення людей ворог стріляв з мінометів, артилерії, авіації або скидав снаряди з безпілотників. Проте люди все одно годинами стояли у місцях, в яких ледве-ледве ловив зв’язок аби, можливо, додзвонитися до рідних, повідомити, що живі, спитати про можливість виїхати та або хоч якісь новини.
Рашисти також не гребували стріляти по лікарнях та потенційних бомбосховищах, в яких ховалися сотні містян, серед яких жінки, діти, хворі старенькі. Тобто по школах, дитячих садках та об’єктах культури. Що вже казати про звичайні житлові будинки?! Все це планомірно, просто квадратами, винищувалося з артилерії та літаків. Сирени вже не працювали. Та і не треба було — повітряна тривога в Маріуполі тривала цілодобово. Літаки звісно, були найстрашніші. Спочатку ти чуєш звук літака, потім – звук скинутої бомби, звук розриву і вже відчуваєш вибухову хвилю. Коли це дуже близько — залишається сподіватись, що пощастить або вб’є одразу. Бо отримати допомогу шанси були геть невеликі.
З перших днів рашисти зруйнували обстрілами станцію переливання крові, потім настала черга 3-ї лікарні, в якій, зокрема, і був розташований пологовий будинок, в який снаряд загарбників влучив 9 березня. Станом на 13 у місті було лише 3 пожежні машини — окупанти спеціально нищили і частини рятувальників. Аби шкоди від їх снарядів було більше. Бо загасити пожежу або розбирати завали без спецтехніки в декілька разів важче. Звісно, одним з найцинічніших злочинів було скидання авіабомби на будівлю Драматичного театру, в якому ховалися тисячі людей. А поруч якраз стояла черга до цистерни з водою.
Взагалі, якщо раніше ніхто не замислювався про цінність води, бо технічна майже завжди була в кранах, а питну можна було без проблем купити в будь-якому магазині, тепер її здобуття стало для містян щоденним ритуалом. Взагалі, плани на день у людей були такі – натягати води, знайти дрова, приготувати їсти у дворі. Якщо залишилась якась їжа. Якщо випав сніг, набрати у відро, аби була технічна вода, якщо дощ – ще краще, можна набрати зі стічних труб. Забити розбиті вікна, аби хоч якось було тепліше. Можливо, власноруч поховати декількох покійників, які загинули від рашистських снарядів або холоду чи хвороби. І все це під безперервними обстрілами. Людина могла піти по воду і більше не повернутись. Мороз подекуди доходив до мінус 10. А опалення не було. Мити голову страшно, бо захворієш. Щодо купання — звісно, можна було нагріти воду, але переважно люди обтиралися або вологими серветками (що було майже королівським рівнем), або вологою ганчіркою. Взагалі важко уявити, як виживали ті, в кого малюки. А дехто по 15-20 діб не вилазив із бомбосховища на світло. Взагалі. Бо було небезпечно.
«…смерть стала невід’ємною частиною життя маріупольців…»
Їжу люди, звісно, економили. Їсти двічі на день міг собі дозволити не кожен. Але і ділилися останнім одне з одним, допомагали. Щоправда, не всі. До будинку мого друга, наприклад, хтось заліз через вікно, яке було затягнуте плівкою, через те, що скло вилетіло після розриву снаряда, і вкрав майже всю їжу. Мародери тягнули все, що бачили. Багато людей тягнули зі складів алкоголь та цигарки. Потім обмінювали на щось. Військові та хлопці з тероборони дозволяли брати у зламаних крамницях їжу. Тих, хто грабував інші крамниці — роздягали до трусів і так відправляли додому або допомагати військовим чи волонтерам. Бо інколи люди крали техніку, меблі, тощо…
Наприклад, я бачив, як чоловік тягне на офісному кріслі 5 комп’ютерних моніторів. А світла вже не було тиждень. Може, він сподівався, що вони йому стануть у нагоді після війни? Чи він стане краще жити? Один з сусідів, в якого мала дитина, вкрав у магазині аж 3 однакові самокати. Навіщо? Невідомо. А його жінка тільки це схвалювала, не випускаючи з рук пляшку. Але, звісно, так поводили себе не всі. Інші сусіди, в багатоповерхівці, в якій була моя квартира, облаштували спільне місце для готування їжі та навіть організували вивіз сміття. Бо, звісно, комунальні служби вже не працювали і купи непотребу під вікнами у людей та біля баків лише збільшувалися. Так от, люди визначили місце на пустирі і повиносили туди все сміття з нашого та ближніх будинків. Ті сусіди, які раніше не здогадувалися про існування одне одного, допомагали одне одному з готуванням та кип’ятком.
А ще, як би суперечливо це не звучало, але смерть стала невід’ємною частиною життя маріупольців у блокаді. У перші дні війни ми ще не розуміли, наскільки легко ми можемо загинути. І що навіть вдома стіни не захистять від авіаударів та артилерії рашистів. Що можна вийти набрати у струмку води аби приготувати їжу і загинути від уламків російських снарядів. Що можна не піти по воду, залишитися вдома і загинути під завалами власного будинку після авіаудару. Також люди помирали на вулицях від холоду та у власних квартирах через нестачу ліків, які до того можна було придбати у будь-якій аптеці.
Кров та тіла на вулиці після обстрілів покидьками з росії та так званої ДНР стали звичною справою. Мерці дійсно просто лежали на вулицях. Інколи їх накривали ковдрами, зв’язували руки, аби ті не покрутило від холоду та прикріпляли якійсь аркуш чи картонку з ім’ям та датою смерті. Декілька днів поспіль я ходив по певному маршруту і кожного разу бачив двох мерців, яких ніхто не прибирав. Щоправда, ті керівники міських служб, які залишилися у місті, намагалися навіть організувати поховання. Виділили місце у Приморському парку, який до того був моїм улюбленим місцем відпочинку. Але рук та техніки не вистачало.
Багато людей самі ховали померлих сусідів та близьких просто біля будинків. Там, де була зелена зона та клумби. Нести їх кудись подалі було небезпечно. Кожен день я бачив нові хрести біля будинків, поруч з якими ходив. Кожен день, коли рашисти щось бомбили, я думав «Це вже край», але потім, наступного дня їм вдавалося зруйнувати місто ще більше. Одного разу, коли я ночував у друга у приватному будинку (там було пічне опалення та ближче до волонтерського центру), снаряд розірвався просто за вікном, біля якого я стояв і збирався вже виходити надвір. Дивом я не отримав ушкоджень, впав на підлогу і поповз у бік дверей. Аж тут ще один снаряд впав чітко за дверима і їх вибило просто усередину. Добре, що не доповз… Потім запальний снаряд влучив у дах сусіднього будинку і ми намагалися загасити пожежу власноруч. Потім снаряд влучив у будинок поруч із сусіднім. Ті, хто там був — загинули, а сусіди перебралися до друга у підвал. Мені пощастило. Але багатьом — ні.
«…били з мінометів, артилерії та касетними снарядами»
Коли в мене вже не було можливості виконувати свою роботу, я почав частіше ходити до нашого волонтерського центру “Halabuda”. Попри цілодобовий стрес, там праця була налагоджена та майже кожен розумів, що треба робити. Плюс там була супутникова тарілка і можна було дізнаватися новини. Тож, частину дня я допомагав тягати медикаменти, одяг, їжу, які потім вони розподіляли серед біженців та військових, а інший час — збирав новини аби готувати інформаційні бюлетені. В умовах інформаційного вакууму дуже важливо надавати людям хоч якісь відомості, це заспокоює. Де взяти воду, що робити із пораненими та загиблими, як чинити, коли бачиш безпілотник або чуєш звук літака, яка ситуація у місті, в Україні та світі.
До того ж, кожен день збиралися на нараду ті, хто залишився у місті — представники міської влади, директори лікарень, поліція, рятувальники, депутати, підприємці і намагалися хоч якось налагодити роботу хоча б тих установ, які було можливо примусити працювати. Знайти паливо для генераторів, завдяки яким продовжують функціонувати лікарні, розвезти пакунки з їжею та речами по бомбосховищах, виділити нове місце для поховань… Звісно, цієї роботи було майже непомітно. Бо ті, хто сидів у підвалі, її не бачили. Та навіть ті, хто сидів у квартирі і виходив лише надвір приготувати їжу або за водою. Звідки їм було дізнатись, якщо немає зв’язку, а людей, готових працювати, залишилося вкрай мало.
Керував усім перший заступник мера Михайло Когут, бо сам мер Вадим Бойченко виїхав з міста у перші дні війни. За його версією – він виїхав до координаційного штабу за межі міста разом зі своїми заступниками, а потім, коли вони повертались, затримався на заправці і вони встигли заїхати, а його вже не пустили через бойові дії. Оцінку цій ситуації давати я не буду. Тут про тих, хто залишився. Так от, якусь інформацію можна було дізнатись і на цих засіданнях.
Але приблизно 15 березня снаряд прилетів і туди, де проходили ці наради. Потім я вже не знаю, де вони відбувалися і чи відбувалися взагалі. А наші інформаційні бюлетені розклеювали поруч із волонтерським центром та вкладали у пакети з їжею, які розносили по бомбосховищах. Лише по найбільш великих, де ховалися 800-1000 та більше людей. Та й масово їх друкувати теж було неможливо. Але це було хоч якесь інформування. Проте 17 березня на волонтерський центр скинули авіабомбу. Потім били по тих координатах з мінометів, артилерії та касетними снарядами. Знищили майже все ущент. Ми ховалися весь цей час у підвалі поруч, але працювати далі було просто неможливо. Тож, я вирішив вибиратись. Та хоча б зберегти та оприлюднити ту інформацію, яку назбирав.
«Те, що робить Путін – це навіть не війна, це військовий тероризм»
Вже потім, в окупованій частині Маріуполя рашисти будуть раздавати людям їжу, яку до того в них вкрали. Видавати хліб, не акцентуючи на тому, що саме вони забрали в них можливість той хліб купити. Хизуватися тим, що в окупованих частинах щільність обстрілів зменшилася, забуваючи про те, що саме вони їх обстрілювали, руйнували оселі та вбивали їхніх знайомих та близьких. Спалюватимуть мерців у пересувних крематоріях та маніпулюватимуть з кількістю маріупольців, які залишилися, виїхали або були незаконно переселені, аби приховати масштаби своїх злочинів. Організують так звані фільтраційні центри, в яких будуть сортувати українців на благонадійних та навпаки. Всупереч всім міжнародним нормам силоміць переселятимуть громадян України до Росії та називатимуть це «евакуацією».
Так званим мером призначать зрадника Костянтина Іващенка, якого і до того містяни знали як видатного афериста, бо саме він зруйнував підприємство “Азовмаш” та завинив його робітникам тисячі гривень. Та й саме через нього зокрема наше місто, яке квітло та розвивалося, перетворилося на декорації з постапокаліптичного фільму. Я вважаю, що Маріуполь мають відбудовувати російські полонені 24/7, без нормальної їжі, води, ліків, у холоді та без можливості щось дізнатись про своїх рідних. А ми, можливо, і кинемо їм у багнюку пару шматків хліба.
І разом з люттю та зневагою до загарбників, ґвалтівників, вбивць та мародерів, які називають себе російською армією я відчуваю неосяжну гордість за медиків, рятувальників, волонтерів, комунальників та представників міськради, які залишились, людей, які, нехтуючи своєю безпекою, намагалися допомагати іншим. А те, що робить Путін – це навіть не війна, це військовий тероризм. Вони почали війну не тільки з нашими військовими, вони стали винищувати цивільних містян – жінок, дітей. Руйнували інфраструктуру. Вони влаштували геноцид мешканців Маріуполя. Залишили півмільйонне місто без світла, тепла, газу, води, їжі, ліків. І при цьому ще й продовжували обстрілювати та вбивати. Чи це не справжній нацизм? Чи фашизм, як вони його помилково називають. Ми це називаємо інакше — рашизм.
Світ повинен розуміти, що будь-яка країна не застрахована від неадекватних амбіцій Путіна. І в інтересах усіх країн допомагати нам зброєю, бійцями та санкціями у бік росії. І не варто вести ніяких справ на російському ринку, бо це — бізнес на крові. А країнам НАТО вже час перестати боятися і закрити небо. Стати поруч із нашими військовими, які героїчно боронять кожний сантиметр рідної землі. Бо, якщо Україна не витримає — вони наступні! А Маріуполь залишатиметься українським саме тому, що хлопці та дівчата з «Азову» та інших підрозділів продовжують захищати нашу рідну землю. Теж в блокаді та у надзвичайно складних умовах. Лише хочеться вірити, що вищі військові чини розуміють, які подвиги їм доводиться скоювати щодня аби ми могли продовжувати писати у соцмережах, що Маріуполь – це Україна» – завершив свою розповідь Максим.
Від редакції: кров холоне в жилах від того жаху, який щодня переживають мешканці й захисники Маріуполя. Ми молимо Бога, щоб він урятував цих безстрашних людей, перед подвигом яких схиляють голови мільйони українців.
“Вісті Полтавського району”
Фото з особистого архіву Максима Грабовського.
