У самому центрі Полтави, біля однієї з багатоповерхівок, росте високий ошатний дуб. Півстоліття тому його посадила біля свого під’їзду Ангеліна Афанасіївна Горбач – жінка з непростою долею й унікальним умінням любити життя та людей. Із невеличкого прутика, який вона принесла з садиби-музею Панаса Мирного, дубок перетворився на кремезного красеня й тепер щоранку радує пані Ангеліну, тягнучи до її балкона свої пишні віти.
– Я так радію йому, так радію… Щоранку виходжу на балкон, вдихаю свіже повітря і милуюся моїм дубочком. Я навіть вітаюся з ним і він відповідає шелестінням гілок та листочків. Зараз дуб зелений, а восени стає таким гарним – жовто-гарячим, – каже Ангеліна Горбач.
Цього літа полтавка Ангеліна Афанасіївна Горбач відзначила 104-ліття. Її життя – то ціла епоха. Вона застала і примусову колективізацію, і голод, і Другу світову війну, й відбудову, й здобуття Україною омріяної Незалежності та боротьбу за неї, яка триває донині…
Як розповідає пані Ангеліна, народилася вона у багатодітній родині на Дніпропетровщині. Бабуся й дідусь по маминій лінії були кріпаками, служили у пана: вона – покоївкою, він – скотарем. Після скасування кріпосного права вони отримали наділи землі у Дніпропетровській області, біля притоки Дніпра – річки Базавлук. Взявши пару волів та віз зі збіжжям, виїхали, як тоді говорили, на землю. Нове поселення назвали Новокиївка. Господарювали, ростили аж дванадцятеро дітей. Згодом родину спіткала велика трагедія – сталінська примусова колективізація. Сім’ю визнали кулаками, відібрали все майно, через що практично вся родина загинула з голоду, вижили лише троє дітей, серед яких – мати Ангеліни. На її долю теж випало чимало страждань, найстрашніше – штучний голод 33-го. Щоб урятувати родину, тато Ангеліни подався аж до Кривого Рогу працювати у радгоспі «Веселі терни». Мама згодом поїхала за ним, щоб влаштуватися на роботу й забрати дітей. Семеро братів і сестер лишили на чотирнадцятирічну Ангеліну.
«Мама напекла маторжеників із серцевини кукурудзи й наказала давати дітям по одному щодня. Я пасла корову, доїла її та годувала дітей. Ніхто з них жодного разу не заплакав. Всі чекали маму… Вона приїхала по нас гарбою аж через три тижні й забрала з собою. Там нам дали кімнату й щодня давали по три літри приварку. А також виділили город і насіння, щоб ми виростили урожай. Мама працювала на буряках. Ми з сестрою садили город. Там був пишний сад, росли молоді абрикоси», – згадує непросте дитинство Ангеліна Горбач.
У тій місцевості Ангеліна пішла до школи, а по її закінченню вступила до Криворізького медичного училища. Добре вчилася, була здібною й старанною, отримувала стипендію, проживала в гуртожитку. Здобувши освіту фельдшерки, Ангеліну Афанасіївну направили на роботу за розподілом у Миколаївську область, на посаду завідувачки фельдшерсько-акушерським пунктом. Там вона вийшла заміж за місцевого вчителя, народила сина і знову молоду жінку спіткало велике горе – війна… Чоловіка забрали на фронт, а вона з маленькою дитиною переїхала до людей на квартиру. Працювати на основному місці роботи не могла, проте місцеві кликали її на поміч до хворих. Вона ніколи не відмовляла, допомагала, чим могла – ліками, травами. У знак вдячності фельдшерці давали все, у кого що було, – то окраєць хліба, то шматочок сала.
«Не дай Боже нікому лишитися жити в окупації», – говорить Ангеліна Горбач, згадуючи пережите.
На квартиру до людей, де жила фельдшерка з сином, якось навідалися німецькі вояки. Жінка розповідає, що один із них дуже довго й пильно дивився на неї – від цього ставало страшно й огидно. Вона зрозуміла, що чоловік має намір її зґвалтувати. Надвечір взяла відра й сказала власникам квартири, що йде по воду, а сама подалася до сусіднього хліва, знайшла купу соломи, зробила собі лігво й там заночувала. А зранку повернулася додому. Господарі, які приглядали за її сином, кинулися до неї зі сльозами та розповіли, що вночі по неї приходили ті вояки, довго шукали, сердилися, кричали, але не знайшли. У такий спосіб фельдшерка врятувалася від сексуального насильства.
Село звільнили аж у березні 1944 року, прийшла страшна звістка, що чоловік пані Ангеліни загинув на фронті. Треба було піднімати сина, тому повернулася до роботи завідувачки фельдшерсько-акушерського пункту. Хоча Ангеліна Афанасіївна не мала вищої медичної освіти, через якийсь час її запросили на посаду помічниці лікаря-епідеміолога у Кривий Ріг. У той час ширилися епідемії тифу, дизентерії, а також бруцельозу (інфекція, яка передається від інфікованих тварин), тому працювати доводилося дуже тяжко – за день Ангеліна Афанасіївна набирала по 100 аналізів, мало спала, майже не відпочивала, втомлювалася.
Зненацька доля підкинула пані Ангеліні подарунок – доленосну зустріч з майбутнім чоловіком, полковником Григорієм Горбачем. Вони закохалися один в одного з першого погляду та пронесли свої ніжні почуття через роки. У 1956 році пара одружилася й прожила щасливо разом аж шістдесят років. Кілька років подружжя проживало у Калінінградській області, адже чоловік служив на Балтійському флоті. Ангеліна Афанасіївна працювала там фельдшеркою. Керівництво чоловіка – родом з Полтавщини, тому після розформування флоту, за порадою корінних полтавців, родина переїхала до цього мальовничого міста.
На новому місці Ангеліна відразу знайшла роботу за спеціальністю – працювала фельдшеркою на швидкій. Разом з чоловіком виховували трьох дітей – її сина від першого шлюбу та двох його доньок, які рано залишилися без мами. Нічні зміни на станції швидкої медичної допомоги не залишали часу на родину, тому вона змінила місце роботи – стала працювати фельдшеркою на заводі газорозрядних ламп, згодом – завідувачкою фельдшерсько-акушерським пунктом заводу залізобетонних конструкцій. У Полтавській міській клінічній лікарні пропрацювала головною медсестрою впродовж двадцяти років, аж до виходу на заслужений відпочинок у 73 роки.
На пенсії, повна енергії й життєвих сил, пані Ангеліна почала читати романи, але за два роки читання їй набридло. Вона освоїла техніку плетіння гачком шалей з мохерових ниток. Рукоділля не полишає й досі. Більшість виробів роздарувала рідним, подругам, сусідкам, а частина – прикрашає її особисту колекцію.
На рубежі 80-ліття взяли з чоловіком в обробіток город, вирощували овочі, фрукти, але непосидючий характер Ангеліни Афанасіївни підштовхнув медикиню на пенсії освоїти східну медицину Су-Джок – метод впливу на організм шляхом стимулювання біологічно активних точок на кистях і стопах. Майстерність переймала у професора східної медицини, пройшла повний курс та блискуче опанувала нові знання. Спочатку пані Ангеліна застосовувала нові методи лікування на собі й на чоловікові, згодом стала приймати пацієнтів. Слава про цілительку швидко ширилася Полтавою, вона допомагала людям долати хвороби щитоподібної залози, печінки, опорно-рухового апарату, відновлюватися після інсульту й навіть повертала слух. Список вдячних пацієнтів і пацієнток зростав, пані Ангеліна дуже раділа з того, що може допомагати людям, а не просто сидить без діла на пенсії. Завдяки східним практикам вона підтримувала на рівні здоров’я своє й чоловіка. Коханий Григорій відійшов за межу у 96 років через ускладнення старої фронтової рани. Дружина береже пам’ять про нього і відгукується найтеплішими словами любові й вдячності за довгі роки, прожиті у взаєморозумінні й коханні.
Зараз пані Ангеліні 104! Вона прекрасно себе почуває, чітко планує свій день, ніколи не сидить без діла. Вона оточує себе красою. Стіни її квартири всипані вишитими картинами – витворами мистецтва. Кожна з картин – символічна й наповнена сенсами.
Останнім часом Ангеліна Афанасіївна не так активно приймає пацієнтів, проте найближчим знайомим не відмовляє у допомозі. Не полишає й улюблене заняття – плетіння шалей. У ході нашої зустрічі жінка бережно виймає одна за одною свої вироби із шовкового мішечка й розкладає на канапі різнокольорові мереживні хустини. Які ж вони прекрасні! Кожна по-своєму.
«Усі мої родички й подруги мають мої шалі, я їм подарувала. Вони чудово зігрівають у холодну пору року», – розповідає пані Ангеліна.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, родичі хотіли забрати Ангеліну Афанасіївну за кордон, але вона не погодилася залишати Батьківщину. За словами друзів, новина про напад росіян сколихнула її свідомість, обуренню не було меж. Здавалося, ще трохи нервового напруження – й вона піде на фронт допомагати боронити Україну. Ангеліна Горбач вже пережила одну війну й дуже добре пам’ятає жах окупації, страх і біль втрати рідної людини. Вихована в дусі любові до своєї країни, пані Ангеліна усім серцем вболіває за перемогу, за хлопців та дівчат, щоб повернулися додому живими. Зі сльозами на очах вона цитує вірш «Мені наснилась перемога» і каже, що обов’язково її дочекається.
Ангеліна Горбач опанувала й активно користується смартфоном, уміє фотографувати, надсилати повідомлення й спілкуватися по Вайберу. Вона постійно вчиться, опановує щось нове.
– Треба навантажувати мозок, вчитися, розвиватися у будь-якому віці. Тільки так можна на довгі роки зберегти ясний розум, чудовий настрій та жагу до життя, – переконана Ангеліна Афанасіївна. – Мене часто запитують, у чому секрет мого довголіття. Я відповім – треба працювати й любити людей. Я цих принципів притримуюся все життя і всім раджу.
Юлія ШАБЛЯ.
«Вісті».
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
