24 лютого 2022 року полтавка Юлія Курінна мирно спала у своєму ліжку, допоки її не розбудив телефонний дзвінок куми:
– Юля, війна…
– цього не може бути…
Юлія Курінна мерщій перетелефонувала своєму вже дорослому синові, який проживає окремо, й, відкинувши панічні настрої, почала активно думати, що робити далі.
Через два дні вона була на місці збору групи полтавських активістів-волонтерів, під очільництвом Сергія Вацлавіва. Пізніше їхня команда перетвориться на потужну ГО «Все буде Україна!», яка успішно діє донині.
«Ніхто з нас тоді не знав точно, що треба робити. Ми просто ставали й робили. Не відчуваючи втоми, ми з дівчатами розвантажували двотонну фуру…Мені довірили комунікувати з людьми, відповідати на телефонні дзвінки. Щоранку з Полтави до Харкова їхали автобуси забирати людей, я координувала їх по телефону. Він не замовкав ані вдень, ані вночі. Тоді я думала, чи настане той день, коли він затихне», – розповідає Юлія Курінна.
Пані Юлія пригадує свій похід на полтавський ринок у перші дні війни – треба було купити товари для бійців. Її ошелешили надвисокі ціни на все. Жінка не уявляла, що поза її волонтерською командою, яка практично цілодобово працювала, не покладаючи рук, існує інше життя, відмінне від їхнього.
«У мене порвався пакет з товарами і все висипалося на землю. Я хотіла купити новий і тут мені назвали його ціну. Вона мене приголомшила. Я не розуміла, що з людьми? Сльози відчаю текли по щоках».
Паралельно з іншими обов’язками, разом з іншими волонтерками взялися виготовляти коктейлі Молотова, не розуміючи на той час, що роблять щось не за правилами. Але тоді про це ніхто не думав – всі працювали, як бджоли.
«Чоловіки моталися у справах, а ми, дівчата, виготовляли коктейлі до самої ночі. Потім нас розвозили по домівках. Саме тоді я вперше почула звук сирени…Він і раніше лунав, але я не усвідомлювала й не сприймала цього. Саме тоді мені почало доходити, що це війна. До цього моменту мозок блокував цю інформацію».
У постійних клопотах летіли дні. Юлія працювала у волонтерському штабі, не шкодуючи сил і часу. Приймала одяг для переселенців від полтавців, сортувала його, відповідала на дзвінки, спілкувалася з людьми, які несли до штабу для ЗСУ продукти харчування.
«Пригадую одну бабусю, яка щодня приходила до нас та приносила чищені горіхи й сушку з яблук, розфасовані в пакетики. А коли в неї скінчилися сушені яблука, вона чистила й нарізала скибочками свіжі й обов’язково клала у кожен пакетик листа із посланням – нехай вас Бог береже. Скільки ж у цих словах віри і любові!», – каже пані Юлія.
До повномасштабної війни Юлія Курінна захоплювалася масажем. Ідея робити масаж військовим на передовій прийшла в голову блискавично й вона вирішила їхати з іншими волонтерами до захисників, які боронять Україну на східному напрямку.
«Їдучи в одне із запланованих місць, я взяла з собою білий масажний стіл, простирадла, щоб хлопцям було зручно. Більшість з них спочатку не повірили, що я їду спеціально з такою місією, й дуже здивувалися. Потім щиро дякували за мою роботу та чекають знову», – ділиться Юлія.
«Мені врізалася в пам’ять наша волонтерська поїздка, коли ми залишилися там ночувати. Це була незабутня зустріч із захисниками. Ми майже не говорили про війну…Вони розповідали про себе, ким працювали раніше, де вчаться їхні діти. Разом пригадували, говорили й сміялися».
Відшліфовуючи досконало ремесло масажистки, Юлія Курінна придбала гідравлічний прес для витискання натуральних олій – кунжутної, конопляної, кокосової. Їх вона використовує і для масажу, і в їжу, бо, переконана, що вони дуже корисні для людського організму.
Юля продовжує свою місію, їздить до військових, але, відзначає, що стало набагато складніше, в першу чергу, морально.
«Якщо раніше я горіла, заряджала своєю енергією, була постійно в русі, то тепер, повертаючись від хлопців, кілька днів сиджу вдома й «відходжу», прошу, щоб мене ніхто не турбував. Важко психологічно…Я ніколи не сплутаю ні з чиїми іншими очі та руки військових. Це не ті руки з Інстаграму, де їх для фото спеціально вимазують брудом – та чорна, випалена війною земля, назавжди в’їлася їм у натруджені долоні, а очі, повні втоми, віддзеркалюють всі страшні випробування, які випали на їхню долю».
Юлія ШАБЛЯ.
