Лікарка-ендокринологиня Любов Полозова вимушено покинула рідний Харків на 46 день війни. Нині з великою родиною проживає в одному з сіл Мачухівської громади.
Сьогодні Любов – кваліфікована спеціалістка з великим стажем роботи у медичній галузі, яка допомагає пацієнтам зі всієї України. А ще три місяці тому жінка не знала, чи вибереться з рідного Харкова, який весь час обстрілювали.
– «Ми тримались 45 днів. Більшість з цього часу провели, переховуючись, у підвалі. Наш будинок знаходиться в центрі міста, поруч з парком ім. М. Горького, по якому ще у квітні російські окупанти гатили «Градами». 24 лютого з чоловіком прийняли рішення зібрати всю родину в нашому домі (живемо в приватному секторі), щоб бути в купі. Таким чином наша велика родина з восьми людей та домашніх тварин спільно пізнавали жахіття війни», – згадує жінка.
Щоб не збожеволіти у надскладних умовах, коли над будинком всякчас літають воєнні літаки, «Гради», «Смерчі» й бомблять місто, дорослі члени сім’ї вирішили відволікати дітей, що також опинилися в полоні ситуації, пізнавальними фільмами, книгами, вивченням англійської мови та іграми.
– «Такі заняття дозволили нам вижити й не допустити війни всередині себе. То, мабуть, найстрашніше, що могло з нами трапиться, цього й добивається наш ворог. Ми намагались зробити все, щоб наш страх не заполонив душі, бо він формує умови для продовження війни ззовні»
Родина Любові понад місяць провела в тривозі за власне життя. Як розповідає жінка, попри ідею зібрати родину в одному місці, це їм вдалося не відразу. Будинок свекра знаходився на окраїні міста, тож чоловік Любові лише згодом, під обстрілами, зміг забрати батька у більш безпечне, на їх думку, місце.
– «Часто люди запитують: «Чому ми залишались там так довго, чого чекали 40 з гаком днів?» Як би нам не кортіло скоріше покинути цей жах, але маючи велику родину, було б важко всім виїхати. Ми це розуміли, тому перший час і не намагались ризикувати життям двох літніх людей, які б не витримали цю подорож»
І все ж Любов з чоловіком, батьками та племінниками залишили свій дім, усвідомлюючи, що у Харкові не залишилось повністю безпечних місць, куди б не потрапила російська ракета. Жінка додає, що не могла допустити, щоб діти росли під обстрілами й жили у підвалі, втрачаючи дитинство. Зі сльозами на очах, вона згадує слова чоловіка, який після чергового візиту додому в Харкові сказав, що їхнє місто змінилося, залишилось улюбленим, але «стало грізним й напруженим, воно закриває своєю спиною всю країну».
На щастя, хороші друзі й родичі сім’ї Полозових прихистили їх у Мачухах, де зараз проживає чимало харків’ян.
– «Ми вдячні нашим товаришам Григорію й Ірині Крмаренкам, що допомогли, завдяки їм тут у нас з’явився новий дім. Вони люди з великої літери й з щирими серцями. Ми вдячні їм за все»
На новому місці сім’я швидко облаштувалась й пристосувалась до життя громади: відвідують концерти, майстер-класи, спортивну секцію для дітей, що нещодавно відкрилась у селі. Чоловік Любові Дмитро має у Харкові власний бізнес з виготовлення бруківки, тож щоб віддячити мешканцям Мачух за гостинність подарував селу декоративну плитку, на якій намальований український алфавіт.
Будучи професійною лікаркою у напрямі ендокринології, Любов Полозова встигла знайти роботу за своїм призначенням – у філіалі однієї з харківських лікарень «Клініка репродуктивної медицини імені академіка В.І. Грищенка». До цього жінка довгий час працювала в Інституті ендокринології, що у Харкові, з 2019 року – у приватній структурі, до того ж була викладачем в рамках самостійного проєкту.
З перших днів повномасштабного вторгнення росії, лікарка турбувалась про фізичний й психічний стан своїх пацієнтів, що залишились «розкиданими» по країні та світі.
– «На жаль, багато хворих, яких я лікувала, не мали змоги покинути Харківську, Донецьку та Луганську області. Перебуваючи у постійному стресі, вони не потрапляли вчасно до лікаря та не отримували лікувальні препарати. Деякі з них мають тяжкі й навіть рідкісні хвороби, що потребують лікарського нагляду. До таких відносяться не лише цукровий діабет, а й патології гіпофізу, надниркових залоз тощо»
Гордістю жінки є її син Станіслав, який також пішов материною професійною стежкою та успішний у спеціальності «лікар-онколог». В перший день війни Станіслав почав займатися гуманітарною роботою у Львові, навіть разом з друзями створив благодійний фонд «Місія Харків», який допомагає ліками бійцям та людям на окупованих територіях. В рамках діяльності фонду чоловіки вивозять тяжкохворих людей у безпечні місця в Україні та за кордоном.
Безперечно, хвилюється Любов за своїх рідних, друзів, що залишились на Харківщині. Подруга жінки продовжує під щогодинними обстрілами працювати лікаркою акушеркою-гінекологинею в обласній лікарні. Попри війну, нові життя народжуються і подруга Любові допомагає їм з’явитися на світ, як знак, що незабаром слід чекати українську перемогу.
Фото з архіву Любові Полозової.
Колаж: “Вісті”.
Найкращий лікар. Не тільки справжній фахівець своєї справи. Людина душевна, співчутлива.
За роки консультацій стала дійсно рідною людиною
Наша родина неймовірна вдячна Любові Георгіївні.